– Тату, йдіть дообідувати!
Микола. Двоє найстарших уже в армії, тепер цього черга підходить: на весну лоба забриють. Стоїть, світить очима: ясними, веселими – вилитий тато. Ще й татів язик: ти йому слово, він тобі – десять.
– Кишкунця вже провідали?
Е, ні, не діждешся, сину, осідлать татуся! Покаталися – годі!
– Провідував, чом не провідати.
– То й що ви з ним робити збираєтесь?
– Як що? – вдає із себе здивованого Йван. – Ти ж в армію йдеш?
– Ну, йду, – не розумів, куди гне тато, син.
– У кавалерію?
– А куди ж!..
– От і вигодуєм тобі жеребця. Осідлаємо, загнуздаємо – прямо в армію на ньому й поскачеш!
– А як не приймуть? – сміється вже й син.
– Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчі воював, то й тобі одразу командирські лички нашиють.
Отут синкові й заціпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. «Ото так, синку: знатимеш, як з рідного тата кепкувати!» І, зовсім уже розвеселившись, Іван йде дообідувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива репліка таки допекла його до живого.
А все почалося із того, що якось у село прикотив представник тсоавіахіму. Хоч був іще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м’ятись, а рішуче зайшов до сільради:
– Ви – голова?
Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: і привітних, і строгих. Більше строгих, бо на те воно й начальство, щоб страху наганять на підлеглих, і на першій порі одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навіть чутку пустив: новий голова не встигає сушити підштаники. Та чутка – не правда, не кожній чутці можна вірити, тим більше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився і поліз з-за столу:
– Я, натурально, мокрим і в колисці не був! І хто таке вигадує, той підрива мій овторитет і супроти радянської влади!
Твердохліб тоді Нешерета авторитетно підтримав:
– От розшукаємо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрі підштаники!
Так що, мабуть, те все неправда. Тільки факт лишається фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, оговтавшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од іншого тільки й страху, що крику. Тож стрічав тепер начальство залежно од того, на чому воно приїжджало.
Якщо райвиконкомівською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тоді не роздумуй: вилітай щодуху назустріч. Коли ж припиля пішака, то не треба й квапитись. Можна й взагалі не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рівному місці…
Цей же хоч і не прикотив на бричці, але й не прийшов пішака: Нешерет у вікно ще роздивився, як він педалі велосипеда накручував. Тому й звівся назустріч і, подавши долоню дощечкою, відповів, що голова – оце він і що товаришеві треба до нього.
Товариш дістав із нагрудної кишені книжечку в червоній оправі, помахав нею в повітрі:
– Я – представник тсоавіахіму.
Що таке тсоавіахім, Нешерет – убийте! – не знав. Слово це означало, певно, якусь із отих установ, які наче навмисне називалися так, що кат їх і вимовить. Виду, однак, не подав – дипломатично мовив:
– Так ви, натурально, звідти… То я вас, товаришу, слухаю.
– Як ви готуєтесь на випадок війни?
Питання застукало Нешерета зненацька. Доки він розгублено кліпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:
– Що ви робитимете в разі нальоту ворожої авіації?.. А хімічної атаки?..
Нешерет навіть гадки не мав, що його село може становити якийсь інтерес для ворожої авіації. Та молоденькому представникові з районної гірки видніше, і Нешерет, так і не знайшовшись, що відповісти, поліз п’ятірнею до потилиці.
Уповноважений тсоавіахіму одразу ж помітив красномовний той жест:
– Отже, до майбутньої війни ваше село не готове?.. Так і запишемо…
Довелося спішно споряджати обід і вже за обідом продовжувати розмову.
– Виправимо!.. Натурально!..
Отак у Тарасівці з’явилася первинна організація тсоавіахіму. Записалася до неї майже вся парубота села, не лише допризовники: пообіцяв-бо той меткий представник і гранати, і гвинтівки, і навіть ручний кулемет з повним комплектом набоїв. Обіцянка, звісно, цяцянка, обіцяного три роки ждуть, тож не дивно, що й тарасівські тсоавіахімівці довгий час ходили з порожніми руками та вивчали з нудьги єдиний плакат, на якому була зображена трьохлінійка зразка 1898 року. Справа, може, так і захрясла б, але представник врешті згадав про обіцяне і прислав на випадок хімічної атаки два протигази.
Протигази одразу ж вдихнули життя в діяльність гуртка: тарасівська парубота дістала дві білі ряднини та й заходилася полохати по темному дівчат. Як виросте з-за тину біла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завиє моторошно – то й душа геть із тіла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене світ за очі. А потім її й калачем не заманиш на вулицю.
Читать дальше