Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

Нині трактором не здивуєш нікого. Чи косовиця, чи оранка – гудуть, як джмелі. Куди б у степ не зашився, обов’язково на обрії трактор побачиш.

Твердохліб з бригадиром привітавсь, як з рівнею:

– Пилипе Івановичу!.. Як здоров’ячко?

Пилип Іванович на здоров’я зроду-віку не скаржився.

– А каша як?.. М’яса вдоволь?.. – Кабанця уже третього колять – спеціально для трактористів. Твердохліб знає, що робить – недарма ж до нього трактористи самі набиваються. Бо й додому як ідуть, Твердохліб не забуде ніколи комірникові кивнути:

«Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!»

Комірник порядок уже знає: і сальця, і м’ясця, і борошенця, а то й меду в трилітрову посудину – оце вашим діткам. Їдуть хлопці, наче од тещі з гостей.

– Так ні на що не скаржитесь?.. Може, дівчат пару підкинути?

Трактористи регочуть – ну й голова! Всміхається скупо й бригадир: маленький, слабенький, а тримає своїх хлопців у строгості. Поки робота – жінку рідну забудь, якщо вона в тебе і є.

– Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячні!.. З водою, щоправда…

– Що з водою? – стривожено Твердохліб.

– Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радіаторах повикипає…

– То що, не могли спритнішого дати?.. Бригадирові казали?

– Каже, що людей вільних немає.

– Ось я йому дам вільних людей! Сьогодні ж нового водовоза підкинем. – І вже до причіплювачів: – Ну, а ви, хлопці, як? Стараєтесь?

– Стараємось! – ті хором од миски: трактористів свіжиною годують, то і їм перепадає. Хоч комірник і скаржився: їдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, їм варити окремо?.. Не можна! Мине осінь, зима – своїх трактористів будемо мати.

– Глядіть мені! – посварився на них жартома Твердохліб. – Як Пилип Іванович поскаржиться – враз у свинопаси переведу!

– Хлопці хороші, справді стараються, – заступився бригадир за причіплювачів. – Так що ви їх не дуже й лайте.

– Нічого, вони в мене не горді. А за одного битого знаєте скільки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомі…

Пожартувавши отак, Твердохліб прощається і сідає у бричку. Яким, що не злазив із передка, цмока на коней, і вони їдуть далі.

Одразу ж за могилою, що під нею дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.

– Ану, поворуши батогом!

Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір’їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.

Хороше!

Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м’яке осіннє повітря.

Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався – вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу, – учителі, як лелеки. Теж нахиляються – даром не ходять.

Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем – вибивав пилюку з стерні. «Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!..»

Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.

– Ну, як у вас справи?

– Краще й не треба – п’яту підводу вантажимо, – похвастався директор.

– А я що казав! – І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: – Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бідонів молока школярам… Вистачить? – вже до директора.

– Вистачить, дякуєм!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.

Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. Не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.