Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

– Та нащо воно вам?

– Для інтересу…

Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:

– Воно, мо’, й правда, що гроші йому ні до чого. Зайде в крамницю – що побаче, те й візьме…

Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз він говорить чи з насмішечкою. Нещодавно в одного лектора з області, що про комунізм читав, як спитав привселюдно: «Чи усі тоді, як оце ви, у підштаниках ходитимуть?» Той попостукав кулаком по трибуні, поки сміх пригасив!

Вже у Хоролівці, коли затрусилися по нерівній бруківці, сказав Тетяні Протасій:

– Ви самі на базар не ходіть. Я коней поставлю та вас і прилаштую.

І, спасибі йому, прилаштував. Коли б не він, тулитися б Тетяні десь у заднім ряду. А Протасій попер наперед. Ту посунув, того одіпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м’ясо і сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: «Отут і торгуйте!», мов був найголовнішим на базарі начальником.

Тетяна торгувала допізна. М’ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обіду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарешті розбитна молодиця, яка стояла поряд («Дамочки, ось у мене беріть! У мене найсмачніше!.. Дядю, ось сало: ниткою різати будете!»)… розбитна та міщаночка сказала Тетяні, що вона забере її сало, якщо та поступиться трохи ціною.

– Треба ж і мені копійку яку заробити.

Тетяні й жалко втрачати на салі, але ж не стояти кілька днів за прилавком. І так намагалася триматися в тіні, щоб хто із знайомих, особливо з учителів, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.

– Та ви не переживайте: я вам і гроші гарні даю, – цокотіла міщаночка. – Ви більше проїсте, поки спродастеся.

Гроші, однак, одразу не дала: пообіцяла розплатитися вдома. І Світлична, зваливши важкий мішок на плечі, пішла вслід за міщаночкою.

– Я тутечки недалечко й живу.

Завівши Тетяну до хати, молодиця полізла за божницю, дістала невелику шкатулку. Виймала гроші, новенькі, мов щойно із банку, рахувала уголос.

– Оце вам усі до копієчки.

– Новенькі які, – дивувалася, перераховуючи, Тетяна.

– А я пом’яту й не держатиму в хаті. Як яка заведеться, так одразу й обміняю… Ви й додому одразу?

– Ні, мені треба ще в магазин…

Молодиця сказала, що й вона піде разом з Тетяною: їй теж треба дещо купити.

Обійшли всі крамниці – так нічого й не купили. Тоді молодиця сказала, що Тетяні треба лишатися на ніч: на ранок обов’язково крам завозять.

Кажуть, боти резинові й матерія буде. То ще з вечора чергу треба займати.

Тетяна подумала-подумала та й вирішила залишитись. Боти їй он як потрібні, та й матерії треба набрати. Івасеві на штани. Бо пошила з старої спідниці – враз дірки на колінах. А з нового воно довше й носитиметься.

Збігала на базар, діждалась Протасія. Сказала, щоб їхав, її не чекав, та щоб передав, що вона повернеться завтра в обід: якраз встигне на другу зміну. Купила ще хлопцям дві пари вовняних шкарпеток.

Поки Тетяна ходила на базар, міщаночка зібрала на стіл. Поставила борщ, поклала білу та пишну паляницю, ще й наливку тернову – солодку, аж губи злипаються. Од наливки, од ситої їжі стала брати дрімота. З усіх сил трималась Тетяна, щоб не заплющити очі, а молодиця все допитувалась, хто вона, та хто в неї чоловік, та скількох має дітей.

– І в мене двоє синів! Один уже в інституті, а другий у армії… Живемо, слава Богу, непогано, тільки б війни не було!..

А згодом, вирушаючи в чергу, повчала Тетяну:

– Ви ж мене тримайтесь. А то, чого доброго попадетесь міліції.

– Міліції? – аж зупинилася Тетяна.

– Атож… Спекулянток ганяють… А яка я, скажіть мені, спекулянтка, як за кілька метрів матерії всю ніч дрижаки ловлю?.. Спекулянти оті, що з-під прилавків гребуть… Та ви не бійтесь – мене тільки тримайтеся!..

Тетяна, однак, вже й не рада, що зв’язалася з розбитною оцією молодицею. Упіймають – страшно й подумати, що тоді буде.

– Та ходімо ж хутчій! – квапила її молодиця. – А то чергу взіваємо!

Підійшли до магазину. Колись в оцій помпезній споруді з пузатими по фронтону колонами, з товстощокими амурами торгували відомі на всю Хоролівку купці Онищенки. Під час громадянської купці втекли за кордон, а будинок деякий час стояв пусткою. Під час непу його орендував якийсь червоний купець. Закрили неп – приплішили й червоного купця: будинок перейшов до рук вже державної торгівлі. І нині під столітніми, з товстелезних дубових дощок дверима магазину збувалися блакитні сни купців Онищенків: збиралися такі черги, такі стовпища зголоднілого за крамом люду, що ешелонами завозь – розметуть, не залишать і клаптя!