Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

– Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом – ледащо!

За всі оці роки Тетяна так зжилася з своїми господарями, що відчувала себе наче в рідній сім’ї.

Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.

Поверталася з лікарні – боялась і думати, як її зустрінуть в селі. Коли їздовий сказав: «Ну, вчителько, оце вже й приїхали», – сказав, як їй здалося, з неприхованим насміхом, вона не посміла навіть глянути в його бік.

Притискаючи до грудей немовля, швидко перебігла двір, ускочила в сіни: їй здавалося, що все село дивиться осудливо на неї. Так же похапцем, щоб не зіткнутись з господарями, одчинила двері до своєї кімнати. І завмерла, вражена…

Кімната сяяла, мов на Різдво. Наче сама Діва Марія з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилівна дістала усе, що найкраще, та й розвішала по стінах, прослала на столі і на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й доріжка. А біля ліжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.

Тієї колиски, прибраної тієї кімнати не забуде Тетяна, поки й житиме…

Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таємниць ні у великому, ні у малому, і настільки звикла покладатися на думку господарів, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не білує Мартина – великого гріха в тому не буде, вона вирішила, що так і зробить, хоч перед цим домовлялася з німим про інше.

Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.

Всю ніч жарила ковбаси та смалець. Аж під ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здається, й схопилася: в прочинені двері снувався голосний шепіт Васильовича:

– Олексіївно, збиратися пора! Підвода коло двору.

Тетяна, навіть не вмившись, вибігла з хати. Одразу ж пірнула в туман, що тік густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, він так і пронизував.

– Все уже на возі, – сказав їй Васильович.

Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. Їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: «Ти ж гляди, завези прямо на базар», – муркнув щось невдоволено у відповідь.

Тому Тетяна довгий час не насмілювалась заговорити до нього: їй здавалося, що їздовий за щось на неї сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тільки зрідка, мов сонний, ворушив віжками. Аж коли добре розвиднилось, він нарешті обернувся до неї, і Тетяна впізнала Протасія.

– То ви на базар?

– На базар.

– Мнясом торгувати?

– Та заколола кабанчика, – поспішила відповісти Тетяна. – І рано ще, але що поробиш, коли гроші потрібні.

– Багато не вторгуєте. Оті бісові горожа ни так ціну зіб’ють, що краще вже самому все те поїсти.

– Якби ж то гроші не потрібні були…

– Ото ж то й біда. Куди не поткнися, скрізь гони, дядьку, гроші! А горожанин з того й користується – ціну збиває… Як вивіз ще напровесні картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кілограми. Так тими кілограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й гроші на додачу даю. Одна мені – трояка, а я їй – півпуда картоплі та чотири рублі здачі з копійками: думав, що десятку дала… Отак і доторгувався: ні картоплі, ні грошей!.. Так що ви бережіться, а то враз баки заб’ють.

Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. Своєю чергою поцікавилась, за чим їде до міста Протасій.

– За лихою годиною!

– За якою такою?

– По радіво… Загорілося, бачите, вішати на вулицях… А воно мені треба?

– Як – не потрібне? – здивувалась Тетяна. – Хіба погано буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?

– А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!

– Це ви даремно, – не погоджувалась Тетяна. – Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки в повну миску дивитися.

– А мені – лиш би миска…

Тетяна більше й сперечатися не стала: знала, що за ягідка Протасій. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?

Протасій же тим часом повернувся до Тетяни всім корпусом, спитав недовірливо:

– А то правда, що Сталін із собою ніколи грошей не носить?

– Не знаю, – розсміялась Тетяна.

– От бачите, радівом мені очі кололи, а самі, видать, газет не читаєте! – уколов Тетяну Протасій і неголене лице його аж засвітилося втіхою. – А тамечки писалося, як на параді школярка одна хотіла позичити у Сталіна гроші, щоб на трамваї додому добратися. А Сталін лап-лап по кишенях, а грошей катма. «Біжи до Ворошилова, бо я свої усі розтрусив»… То як ви думаєте: зовсім не було чи побоявся, що не оддасть?