Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

– Старий, я таки, мабуть, піду.

– Куди? – здивувався Васильович.

– Та до корівок… От стоїть мені той рев у душі…

– А без тебе там не обійдуться?

– Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.

– Про мене, – махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:

– Я швиденько, старий.

– Про мене… – байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.

– А ти знаєш, хто у них біля корів?

– Хто?

– Федора!

– Федора? Іванова?

– Атож.

– Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мітингують!

– Я її вже совістила, совістила, – переживала нещодавню сварку Данилівна. – Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..

– Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною…

– А тоді й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!..»

– То й що: помогло?

– Та де… Ні стиду, ні сраму!.. «Як тобі, – каже, – куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла…

Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:

– Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну…

Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:

– Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.

– Що ти надумавсь, старий?

– Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички із рук усе валиться… Як, стара, думаєш?

В Данилівни уже й сльози на брязку:

– А Лиска, старий?

– Кому що! – всміхнувся Васильович. – Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.

– Я що ж… – витирала уже сльози Данилівна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я… Василькові казав?

– Не казав – куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав.

Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

– Робіть, тату, як знаєте, – відповів на те син.

– Отакої! А ти ж хто у нас – з боку притика?

– Бо я поїду з села… Ось оженюся та й виїду.

– І куди ж це ти зібрався?

– В Донбас… На шахти…

Не став одмовляти сина. Запитав лише гірко:

– А як же, сину, хазяйство?

– Якось уже без мене обійдетесь… Та ще як у колгосп підете, скільки тієї й роботи буде вдома!

– Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тільки гляди, щоб не довелося потім лікті кусати.

– Якось справлюся, тату… Не пропаду.

Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останній не буде.

Після того як узнав про намір сина, ніщо вже не стояло на заваді. Написав заяву та й відніс Твердохлібові: не хочете повертати моїх коней – ставте й мене поряд з ними.

Твердохліб аж розсердився: які такі можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

– Ви, дядьку, якщо вже до нас іти надумалися, то куркульські плітки лишіть за порогом!

Однак заяві був радий. Іншого разу, може, ще й подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи ні, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Після статті Сталіна дядьки валонули з колгоспу, мов почманіли. Було сто відсотків – лишилося сорок од сили. Твердохліб аж почорнів, аж із голосу спав – перевівся ні на що. А тут раптом один з найупертіших, один із тих, що стромляв палицю в колеса, іде до колгоспу!

Багато що простив Приходькові за цей вчинок Володька. Одного тільки простити не міг: отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли в минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.

Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу: натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.