Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

А так знову повернувся до хати, заходився шити синові чоботи.

Набір на ті чоботи придбав ще під час непу в Хоролівці. Обійшов усі ятки, пропустив поміж пальцями усі заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а підметки купив – ножем не уріжеш. Привіз, розгорнув: «Оце і в тебе, Васильку, будуть хромові чоботи!» Тільки довго Василеві довелося чекати обіцяних татом чобіт: спливло літо, і друге, і третє, а набір все лежав неторканий. Вже і дратву зсукав, і дістав дерев’яних гвіздків, і ножа шевського зробив із старої коси, і вистругав дві колодки – синові якраз по нозі, та ще ж щоб і модні були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалів Васильович хрому – не доходили руки. Лягав, уставав – усе думав, як би дня доточити, одірвавши од ночі.

А зараз, завдяки Твердохлібові, часу у Васильовича – хоч у копи складай! Весь день марудиться – шукає роботи. То й дістає із скрині отой хром, завчасу припасений, та й сідає за чоботи.

– Оце, – сказав Тетяні, – повернеться син та й узує.

Під кінець майже не спав: все здавалося, що от-от має ввійти дружина із сином. То наче хвіртка рипне – Васильовича так і підкине, то мов хтось ступить на ґанок, і він зривається з постелі та й біжить, у чому був, у сни:

– Хто там?

Постоїть прислухаючись, – мовби нікого. А разом наче хтось закляк по той бік – зморено дихає. Одсуне засув Васильович, двері сінешні одчинить – нікого. Тільки голий місяць мерзне вгорі та чорніють застиглі дерева. Зітхне важко Васильович та й у кімнату.

І довго потім сидить на охололій постелі – курить цигарку.

Була б удома Данилівна – вона б йому накурила! А так: он валяється недокурок… – неохота й нахилятися.

Врешті настав день, коли чоботи були готові. Тетяна саме сиділа над зошитами, коли Приходько просунув голову в двері:

– Олексіївно, а йдіть-но сюди!

Посеред столу, на підстилці, стояли щойно пошиті чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорні дзеркала. Васильович підійшов до чобіт, любовно провів шкарубкими, огрубілими пальцями по вистроченому рантові, сказав, мовби своїй роботі дивуючись:

– І зносу не буде!

Чоботи так на столі Василя і діждалися.

Вони повернулися аж під вечір, в суботу, хоч приїхали в Хоролівку ще вчора. За два дні перед цим із неба сипало, мов із віялки, і всі села потонули в снігу. Позасипало по самісінькі стріхи, люди вранці ледь одчиняли двері та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили перші підводи, й на одній із них прибилися додому Данилівна з сином.

– Думали, що в полі вже й заночуємо. Як підбилися коні, як стали, – ні туди ні сюди…

Данилівна закушкана, замотана – тільки очі й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двір, то не до хати, не до чоловіка, що вискочив на поріг, а до стайні:

– Старий, а де Лиска?

– Оце! – збентежено мовив Васильович. – Тобі й чоловіка не треба, тобі лишень Лиска!

– Де Лиска, старий? – знов мало не крізь сльози питає.

– Та не побивайся – жива твоя Лиска! – вже з досадою Васильович. – Записалася тільки в колгосп.

Слово по слову – заспокоїлась трохи Данилівна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

– Господи, оце ти так і жив?

– Оце так і жив.

І прямо з порога, не відпочивши, вважай, не присівши, заходилася наводити лад у хаті Данилівна. І коли пізно увечері повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарів, хата зустріла її осяяна, прибрана, як і раніше, а численні родичі знову привітно дивилися з стін. Чоловіки – батько і син – сиділи за столом, а невгомонна Данилівна ворожила коло печі. Мов її й не висилали нікуди, мов і не була в Сибіру: вискочила на хвилинку до сусідів та й вернулась додому.

Довго світилося того вечора у вікнах Приходьків: ніяк не могли наговоритися. Заходили сусіди, куми, свати, прибіг аж із того кінця села Йван – привітати братову й племінника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того світу вернулася. Аж далеко за північ, прибравши із столу, сказала до чоловіка й сина Данилівна:

– Давайте вже спати. – Повела по хаті щасливими очима, усміхнулася зніяковіло: – Оце аж не віриться, що ми усі дома.

Спала не спала – схопилась удосвіта. Розклепив повіки Васильович, а жінка уже одягається. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспі.

– Куди так рано? – запитав пошепки, щоб не розбудити сина.