Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

Вже на вокзалі в Хоролівці, коли їх стали вантажити до вагонів, коли очманілі од лементу й ґвалту міліціонери вже не так пильнували, хто куди лізе, він коротко кинув синові: «Припильнуй за матір’ю!» – і, зігнувшись, шмигнув під вагон. І то його щастя, що вже добре стемніло, а то і не втік би.

Лежав у заметі, зарившись з головою у сніг, чекав, поки спорожніє перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилівна.

Аж тоді, як поїзд рушив (не тукнув, не свиснув – поїхав, мов украв), як у густій уже пітьмі вовчим оком згас ліхтар кондуктора, сторожко звівся Васильович.

Спершу біг просто в степ, подалі од залізниці. Біг навмання, провалюючись у глибокі замети, важко вигрібаючись із снігу, аж поки станція лишилася далеко позаду. Аж тоді повалився набік, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадібно сніг і все не міг остудити запарене тіло. А як трохи відпочив, звівся і знову пішов.

Куди – не знав іще й сам.

Степова чорна безвість німіла довкола. Десь було небо – зникло за хмарами. Десь були села – пощезали в пітьмі. Чорно попереду, чорно позаду. Під ногами – снігове бездоріжжя, а Васильович ішов та й ішов, і вже був мокрий, як хлющ…

Аж під ранок, коли набрів на село та наважився постукати у вікно крайньої хати… коли гостинні господарі, не питаючи, хто він і звідки, напоїли гарячим чаєм з липовим цвітом та послали на піч… коли гарячий черінь враз повив його розпареним духом і він поплив, поплив у сонну безпам’ять… останнє, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харків, до всеукраїнського старости: не міг ризикувати довідкою про участь у громадянській: давати її першому стрічному!

Тиждень добирався до Харкова. Де пішки, де на санях: залізницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всі до копієчки гроші лишилися в Данилівни. Всюди казав, що інвалід громадянської і оце добивається в Харків: клопотати за пенсію. Виручала довідка, бо перевіряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядьків тинялося селами.

До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не міг. Весь час пекла думка, що поки він оббиває пороги, отой поїзд, той тать невсипущий, все чахка й чахка – котить у Сибір.

Вирішив ловити Петровського на вулиці. Рознюхав, де живе всеукраїнський староста, два дні і дві ночі ховався од міліціонерів та якихось людей у чорних шкірянках, а на третю добу вранці, немитий, неголений, з палаючими похмурою рішучістю очима (сам би себе не впізнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не під колеса машини. Доки оті молодики у чорному, які біс його зна звідкіля й набігли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферові зупинитися, виліз із машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.

– Одпустіть чоловіка, чого до нього чіпляєтесь! – спокійно мовив Петровський, і його сірі очі спалахнули лукавими вогниками. – А ти, дядьку, чом під колеса стрибаєш?.. Жити набридло?.. Та одінь свою шапку, я не піп, що під благословення лізеш…

Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала під час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, які знову кудись пощезали – мов провалились під землю.

– Кого, дядьку, шукаєш? – допитувався тим часом староста.

– Вас, товаришу Петровський!

– То сідай у машину… Мені на засідання – по дорозі й розкажеш… – І вже до якогось, що сидів на задньому сидінні, тримаючи туго набитий портфель на колінах: – Ану посунься, дай чоловікові сісти!

Приходько якийсь час мовчав – не міг зібратися з думками. Що ота сутичка, а що й уперше в машині, та ще й поруч із Петровським. Врешті Петровський, який сидів попереду, повернувся до нього:

– Так що тебе привело?

– Біда привела, товаришу Петровський.

– Знаю, що не танцювати приїхав. Розказуй, що там у тебе!

Зібрався нарешті з духом – розказує Васильович. Показує й довідки: спершу про фронт, тоді про розкуркулення.

– Наймитів держав?.. Тільки правду кажи!

– Ось мої наймити! – простягнув догори долонями руки Васильович. Долоні мов рогом поросли: на мозолеві мозоль. – А брехати змалку не вчився…

– А жінка – з куркульського роду?

– З того самого, товаришу Петровський: поки й заміж узяв, у куркулів з наймів не вилазила. Як не вірите, то пошліть кого, хай розпитає…

– Є в нас час посилати! – мов аж розсердився Петровський. – Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби відчув, що ти крутиш… Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено…