Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

– Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться!

Сходилися люди – з усього кутка. Жінки до столу, поближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.

– Ви хоть би учительшу пожаліли! – докоряли їм жінки. – Смалять, смалять – у пеклі не насмалитесь!..

– А вчительша шо – не людина?.. Правда ж, Олексіївно?

Тетяна казала, що правда. «Куріть, куріть, я нічого», – хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.

Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.

Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам’янілими зморшками.

– Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало…

– Це ви до чого? – аж стріпнувся Курочка.

– А ні до чого… – повів на нього насмішливим оком Васильович. – Просто згадав, як мій тато любили казати.

Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!

– От я коли щось, для прикладу, скажу…

– Та то ж, Мефодію, ви… До вас і Москва прислухається!

Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу його поплескав: «Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!»

Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:

– А ке огоньку!

– А я скажу так, – устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині – по самісінькі очі. І щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше. – Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!

– Оце як у око вліпив! – розсміявся Іван Приходько. – Звідки ти знаєш?

– Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

– Та, може, ще й не буде, – Данилівни жалісний голос: – о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! – Бува, які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.

– Ці не обійдуть… Це – обложні…

Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі…

– Воно-то так… – наче погодився з нею Глекуха. – Згори, канешно, видніше… Тіки згадаєте моє слово: война буде чи ні, а воювать доведеться!..

– І з ким же воюватимем?

– Звісно, з ким… Чия хата найближча…

– Та годі вам про ту війну! – аж розсердилась Данилівна. – Каркаєте, каркаєте, та й накаркаєте…

На тому з війною й покінчили: перейшли до справ більш близьких та цікавих.

– Тепер жити та Бога хвалити… Якби ще крамнини удосталь.

– От-от: спробуй людям вгодити! Наїлися – давай тепер крамнину!

– По мені хоч і вік без крамнини, аби було в торбі…

– Добре вам казати, Матвію, у вас іще діти малі. А от підростуть, то подивимось, що ви тоді заспіваєте. У мене он дочка на домоткане й дивитись не хоче: давай лише фабричного! Уже й кохту вишиту надівати стидається. Я, було, тіки в свято таку й зодягала, а вона і в будень стидається…

– І не кажіть: такі діти стали розумні та грамотні, що батько-мати уже й рота розтулити не смій!.. Он купила я своїй черевики… Не один десяток крашанок на базар однесла… Півбока у крамниці лишила, поки черевики ті видерла… Несу додому, несу та й стану: хустку розгорну й черевиками милуюся. Господи, думаю, та чи мені доводилося коли не те що такі узувати – бачити зблизька!.. Принесла, дак ви думаєте, що мені вертихвістка моя сказала?.. Не модні!.. Самі їх носіть!

– Дав би я по литках, щоб і п’явками взялися!

– Еге, спробуйте!.. Не встигнеш і за пужално взятися, а воно у сільраду… На рідного тата… Он у сусідньому селі взяли й посадили…

– Та за що ж його, Господи?

– За оте саме… Що сина провчив… Ну, мо’, й синяків де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали півтора роки в’язниці… Ото так: рідний синок тата запакував за ґрати!..

– Ото: вже дитину й повчити не можна!

– А ви учіть більше словом! – втрутився Васильович. – А то, як що, так і за лозину. Лози скоро не стане!

– Так вони вашого слова й послухають!

– Як розумного, то чому б не послухати…