Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Він був третім у компанії, з ким спілкувався Букшований. Ще півроку тому Полоз був заступником голови бюджетної комісії ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прізвище фігурувало під час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у січні його зняли з усіх посад, виключили з рядів ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд і – довгий десятирічний строк за причетність до «УВО», спробу утворити Українську буржуазно-демократичну республіку, замах на керівників партії та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробі замаху на Сталіна – після такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища міра соціального захисту.

– Потрібно дякувати за все, що нам посилає Господь! – відказав монах Афанасій.

– Навіть за це?

Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав і куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язнені – хто з валізами, мішками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброєних червоноармійців, і зникали у трюмі «Гліба Бокія». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало місткий, але людський потік не стишувався і не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному череві-трюмі корабля. Туди прямувала й наша трійка.

За весь час, коли потяг віз Осипа Букшованого від ще столиці Радянської України Харкова до цього заполярного міста, він жодного разу не зустрів знайоме обличчя, хоч і серед засуджених за приналежнісь до «Української військової організації», і колишніх старших Галицької армії у нього були і знайомі, а то й приятелі. Видно, організатори подібних процесів, що відбувалися в СРСР, зробили так, щоб їхні колишні фігуранти не перетиналися і почувалися самотніми та покинутими. Осипові Букшованому у цьому навіть пощастило: він потрапив в останню хвилю арештів, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири місяці – термін до смішного малий у порівнянні з іншими, а після винесення вироку (десять років) майже рік провів у харківській тюрмі, чекаючи на етап. Коли ж він нарешті дочекався своєї черги, з-поміж таких же арештантів знайомих не було.

Але недоля знаходить вихід з усіляких ситуацій. Серед «попутчиків» у вагоні були соціально близькі до конвоїрів елементи – звичайні кримінальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як політичні, котрі тут були у меншості. Тут Осипу усміхнулася удача. Вже з першого погляду вурки виділили його з-поміж інших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього співробітника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоїри, – «велика сука». Таких на етапах не любили і, траплялося, до місця призначення вони не доїжджали. Колишній отаман Галицької армії доїхав. Мало того, він навіть зміг забезпечити собі найближче майбутнє. Розуміючи, що його нові компаньйони здатні на все, він пристав на пропозицію зіграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навіть тепер Букшованому ставало весело, коли він згадував цю «партію зі смертю».

Доки в картярських справах, вурки так і не зрозуміли, звідки у цього артиста [6] Артист (жаргон) – шулер. щоразу опинялися козирні карти, котрі вони самі ховали у себе в рукавах. Першою партією Букшований виграв своє власне життя; після другої забезпечив собі найближче майбутнє. Коли ж ошелешені вурки зажадали відігратися, Букшованому вдалося витягнути з «власності» компаньйонів Михайла Полоза та брата Афанасія, вурки одразу втратили до нього інтерес. Далі Осип міг не боятися за своє життя: карточний борг – святий! Він так і залишився для кримінальників нерозгаданим. А Букшований про себе тішився з безпорадності вурків та подумки дякував іранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пісках Месопотамії. Не знаючи, чим зайняти себе у ті години, коли оточені англійці не турбували об’єднані сили німців та арабів, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалі-то Осип умів грати із самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрі він збирав і приберігав для фінальної сцени, незбагненним чином опинялися в іранця.

Зайнаб не був жадним, радо поділився із українцем своїм секретом, висловив сподівання, що це колись стане у пригоді. Як виявилося, стало і навіть врятувало йому життя.

От тільки чи надовго! Там, куди їх везуть, навряд чи зустрінуть квітами.

Їхня трійка зійшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмі, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вільного місця там не залишилося зовсім, тому двері зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнім.