Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Ситуація змінилася у тридцять другому році, коли під час президентських виборів тодішній президент Герберт Гувер провально програв вибори Франкліну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потім дедалі сміливіше, дозволив поступово нормалізувати становище в країні.

Яким же полегшенням була звістка про те, що Генрі Форд знову відкриває заводи. Спочатку Василь переживав, що може і не потрапити до тих щасливчиків, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирішилося найкращим чином: розуміючи, що часу вчити необізнаних у такій специфічній роботі немає, дирекція заводу зробила ставку на колишніх робітників. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали біля конвеєра «Форда».

Невідь-яким чином Фрідріх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумів вибратися із боргової ями, куди потрапив одразу після «чорного четверга» двадцять дев’ятого року [5] 24 жовтня 1929 року (цей день увійшов в історію як «чорний четвер») на Нью-Йоркській фондовій біржі відбувся обвал цін на акції. . Ведемайєри знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскільки власні дочки Морозів – Олусь та Марта – були вже майже дорослі і їх можна було залишати самих, то у такі непевні часи робота чоловіка та дружини вважалася за неймовірне щастя. Звичайно, гроші, котрі обоє Морозів приносили додому, не йшли ні в яке порівняння з тим, що вони отримували до «великої депресії», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку від будь-кого.

Розуміючи, що зараз у нього немає жодної можливості приїхати додому (і через кошти, які доведеться витратити на дорогу туди й назад, і враховуючи ту обставину, що повернеться він знову безробітним), Василь як міг обережно натякав Федору у черговому листі, щоб той був обережний.

Василь не знав, що середній брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але ті слова Василя на львівському вокзалі «Будь обережним, братику!» він запам’ятав назавжди.

Тому, повернувшись з чергової зміни і нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася від Веденмайєрів, і чоловікові ніхто не заважав дещо відключитися від повсякденних турбот. Як і хотів Євген Коновалець, газета стала писати про події в Галичині та про процеси над членами ОУН значно частіше, ніж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь півсвідомо шукав серед прізвищ брата Федора.

На його радість серед тих, кого арештувала польська поліція, Федора Мороза не було.

Спершу Осип Букшований навіть не повірив своїм очам: біля причалу на воді стояв пароплав, а над його великим гребним колесом півколом виднівся напис «Гліб Бокій».

Колишній підлеглий голови Спеціального відділу ОДПУ навіть не підозрював, що на честь його начальника назвали цей зловісний корабель. Незважаючи на трагізм ситуації, у котру він потрапив, Осипу стало навіть весело. Колись Гліб Бокій відправляв його на рідну Галичину для виконання спеціального завдання, що змінило його життя, а тепер той-таки «Гліб Бокій», але вже не людина, а пароплав, відвезе його далі на північ.

Куди проляже його дорога, Осип Букшований знав. На відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від порту Кем у Білому морі лежали Соловецькі острови, місце святе і водночас пекельне, про що не забарився повідомити колишній ієромонах одного з колишніх підмосковських монастирів Афанасій. Зрештою, нічого дивного у тому не було: тут усі були колишні – і монахи, й розвідники, і міністри.

– Господи, навіть не побоялися гріха! – сказав Афанасій.

– Ви про що, отче? – запитав Букшований.

– А ви придивіться уважно до напису. Навіть не могли замалювати справжній напис!

Осип придивився. Дійсно, напис «Гліб Бокій» намалювали поверх іншого, більш древнішого, причому пізніший не зміг закрити попередній. «Святий Савватій».

– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольців, – говорив Афанасій. – Соловки колись славились на всю велику Русь своїми подвигами. Колись їх заснували монахи Савватій та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.

– А мені хотілося побувати на могилі нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, наші мрії збудуться. От тільки не впевнений, що це принесе нам задоволення.