Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

– От і славно! Ми ще раз зустрінемось після вечері, треба обговорити деякі внутрішні справи, а зараз я вас відпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.

Присутні підвелися з-за столу.

– Андрію, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.

– Залюбки! Заодно порівняю Альпи з Карпатами.

– І не пробуй! Зовсім не те! Хоч мені і не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.

– Готовий з тобою поспорити, – відказав Мельник.

Коновалець усміхнувся.

– Так, тут справа смаку! Що ж, пішли!

Містечко виявилося не таким і великим навіть за швейцарськими мірками, але вже поверхневий погляд підказував, що людей на вулицях було значно більше, аніж їх могли умістити ошатні будиночки.

– Це так звані «денні» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрієм Мельником йшли освітленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усіх не умістить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приїжджають лише на день. Так дешевше!

Повз них пройшла весела компанія дівчат. Євген провів їх поглядом.

– Знаєш, Андрію, іноді я заздрю цій безтурботності, – сказав він. – Буває находить якась хандра, особливо після подібних новин, як от сьогодні, хочеться кинути все і ні про що не думати.

– І надовго тебе вистачає? – поцікавився Мельник, здивований такій відвертості шваґра.

– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбі, то вже не можеш без цього жити. Як подумаєш, як є там, то одразу все повертається на свої місця. По суті, Андрію, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаємо цих дітей у тюрми.

– Якби вони самі не бажали цього, ми нічого не зробили б, – заперечив Мельник.

– І все ж неспокійно на душі! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська поліція, ще жодного одруженого. Скільки їм дадуть? Двадцять років? Кару смерті? Та навіть двадцять років! Вийдуть вже такими, що про дітей і думати пізно. А там дві дівчини! Хто у сорок народжує? А ми сидимо тут у спокої, дивимось на швейцарських лижниць і роздумуємо про нашу боротьбу. А вона передбачає нові арешти і нові тюрми.

Мельник скрушно похитав головою.

– Не подобається мені твій настрій! – признався він.

– Та мені самому він не подобається! Певно, що виною цьому є спокійна Європа. Вона стомилася від великої війни і не хоче навіть помічати того, що світ вже не такий, яким він був десять років тому. Тоді люди були упевнені, що лише божевільному захочеться знову відкрити цей ящик війни, перед яким сумнозвісний «ящик Пандори» виглядає безневинною музичною шкатулкою. Але світ змінився і не у кращу сторону.

Андрій Мельник деякий час йшов мовчки.

– Ти гадаєш, буде війна? – обережно запитав він.

– Переконаний! Ти читав Гітлера?

– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелікс є якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймні слідкує за ним.

– І правильно робить! Люксембург якраз лежить між Німеччиною та Францією, на яку у німців виріс великий зуб.

– Але ж німці слабкі! У них немає війська!

Коновалець дивно подивився на Мельника:

– Ти упевнений у цьому?

– Але ж Четвірка не побачила жодного відхилення від Версальського договору!

– Великі держави не побачили, бо не хотіли бачити! Тільки боюся, що коли вони нарешті побачать, то буде пізно, – відказав Коновалець і повторив: – Надто пізно!

– Тобі це звідки відомо? – дивувався Мельник.

Євген Коновалець хитро усміхнувся і показав уперед. До них жваво наближався Ріко Ярий. Андрій Мельник зрозумів, що хотів цим сказати Голова ОУН: Ріко був зв’язковим між Організацією та абвером. Навіть тепер, коли співпраця між ними звелася до мінімуму, Ярий не порвав із своїми старими контактами у німецькій військовій розвідці…

Дмитро Андрієвський дотримав свого слова, й українська газета «Свобода», яка виходила у США, підключилася до висвітлення підготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона і раніше відводила подібним подіям декілька рядків, тепер же це були окремі замітки, а то й цілі статті. Такій приємній для себе зміні особливо зрадів Василь Мороз.

Кожного разу, купуючи «Свободу», він несвідомо шукав на її сторінках згадку про брата Федора. Коли при їхній зустрічі той випадково проговорився про свою причетність до тоді ще Української Військової Організації, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотілося ще раз приїхати додому і попередити Федора бути обережнішим. Василеві здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата від необережного кроку. На біду, Василь не те, що не міг відвідати родину на Галичині, він ці роки взагалі ледве зводив кінці з кінцями. Велика депресія, що охопила весь світ, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звідки і почалася. Перші роки були вкрай важкими, роботи не було навіть тимчасової і хоча б за їжу. Вони з сім’єю жили на виплати, що їх надавав Союз Гетьманців Державників у Північній Америці, і незмінними безплатними обідами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно і не у такій сумі, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезні черги.