Юрій Сорока - Іван Богун. Том 1

Разом зі смертю гетьмана почали згасати останні примарні надії на те, що польський уряд виконає обіцянки, які давали король і сейм у час, коли Річ Посполиту лихоманило перед лицем чверть-мільйонної ворожої армії. І справді, не говорячи вже про виплату обіцяних п'ятдесяти тисяч злотих козацькому війську, поповзли приголомшливі чутки про скасування в Україні православної ієрархії, що її так наполегливо відновлював Сагайдачний, вдаючись задля цієї ідеї до всіх мислимих і немислимих засобів, серед яких було таємне від польської влади висвячення Ієрусалимським патріархом Феофаном православних єпископів і вступ всього Запорізького війська до київського Богоявленського братства. А ще ці дуже схожі на правду чутки мовили про найнаболіліше – про чергове зменшення козацького реєстру. Цього разу на три тисячі. На жаль, чуткам було суджено справдитися, що миттєво жбурнуло Україну у вир жорстокого кровопролиття і козацько-селянських повстань.

Але все це було попереду тієї чудової весни. Поділля поступово одужувало від ран, нанесених минулорічними татарськими наскоками. Пора була готуватись до сіяння, поправляти занедбане за минулу осінь господарство на хуторі, словом, надолужувати все, що було згаяно через Хотинську кампанію. Однак Федір Богун не мав на це часу. Від наїзду на свій хутір він не міг полишити думки про покарання злочинців і вирішив домогтися свого будь-що. Тим більше, що він мав кілька листів з іменами нападників, а один з тих листів навіть з гербовою печаткою якогось шляхтича на ім'я Круківський.

– Цить, бабо! – відповідав він на умовляння Горпини покинути почате. – Не для того ми кров проливали за короля, щоб нам тепер в обличчя плюнули. Є староста, є підкоморій, [8] Підкоморій – суддя. є закон! Нехай харцизам другий раз грабіж чинити буде непринадно.

І потяглися поїздки в Брацлав, суди, тяжби, які зайняли майже все літо. Федора тижнями не було вдома, а час плинув своїм звичним руслом. Іванко, який не розумів, чому тато приїздить все похмурішим, радів яскравим і теплим літнім місяцям. Цілими днями пропадав разом з рештою козацьких дітей у лісі, на левадах за хутором або на вкритих височезними травами берегах Південного Бугу. Ловили сильцями зайців, рибалили в тихих затонах сріблястих карасів, яких одразу ж смажили на жарині. І не було страви смачнішої для босоногих хлопчаків, ніж впольована власноруч здобич, не було меж і кордонів їхньому неймовірно великому світу, що простягався на кілька верст від Богунового хутора навсібіч. Хлопчаки з ранку до сутінків хизувалися один перед одним дерев'яними шаблями та мушкетами, хвацько рубали голови будякам-бусурманам, грали в козацькі застави, фортеці та облоги.

Але був у Іванка ще один товариш – уже відомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед іншими однолітками. Після того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав і почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той і не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто між ними можна було почути розмову подібного змісту:

– Омельку, чуєш, Омельку!

– Звичайно, чую!

– Омельку, можна мені на коні проїхатися?

– Чому ж ні? Адже в тебе і кінь є!

– У-у, – кривився малий, – то бахмат. [9] Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари. Та й не вивчений він, знай йде собі та йде. Я на твоєму хочу.

– Що ж тут зарадиш? – розводив тоді руками Омелько. – Рятівникові не можу відмовити.

І Йванко хвацько виїздив на струнконогому Омельковому неґеві, [10] Неґевський скакун – одна з найшляхетніших порід арабських скакунів. на якому до того, як він дістався у здобич Омелькові, їздив якийсь надзвичайно сановитий турок. Сяяли очі в малого, коли стискав руками оздоблений срібними бляхами повід, сміялись з-під заломленої на потилицю кудлатої шапки, що її, за козацьким звичаєм, не знімав навіть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликі для нього стремена. Особлива радість була, коли під тином збирались сусідські хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тоді благородна тварина згадувала іспанський крок, інохідь і навіть поклони. Вправність малого дивувала старих і молодих.

– Ти бач! Таке мале, а що виробляє! – підкручував вус Мирон Охріменко – старий козак, який виконував на хуторі обов'язки розпорядника і ключника.

– Та то кінь добрий, – крутив головою хтось з козаків.