Юрій Сорока - Іван Богун. Том 1

– О! Рятівник прийшов! Ну, заходь, козаче, сідай. Розповідай, де був, що бачив? – Омелько, здається, щиро зрадів хлопчикові.

Іванко виліз на лаву. Подивився на Омелька.

– Тобі боляче?

– Ні.

– Хіба? – недовірливо скривився малий.

– Звичайно. Козаку ніколи не боляче.

– Але ж тебе постріляно. Я ось колись пальця попік, і то було боляче.

Омелько хитро підморгнув.

– То тобі лишень здавалося, а насправді зовсім не боляче.

– Але ж я плакав!

– О, а це що таке?! Хіба козак плаче?

– Дуже було боляче.

Омелько хитро підморгнув:

– А йди ближче, я щось скажу.

Іванко миттю був біля нього. Козак хитрувато подивився навсібіч.

– Нікому не скажеш?

– Ні! – щиро прошепотів хлопчик.

– Ну то слухай: мені теж боляче і всім. Але справжній козак ніколи не плаче і не скаржиться.

– Чому?

– Ну… Наприклад, тому, що від сліз не полегшає. А ось слабкість свою показувати стороннім – то баб'яче діло.

– І ти ніколи не плакав?

– Звичайно, ні! – округлив очі Омелько, але одразу ж посміхнувся, – ну хіба що коли був таким, як ти зараз. І ще інколи… коли не боляче. Себто тілу не боляче. Але… Ну ось під Хотином я втратив побратима. Розумієш?

– Розумію, – поважно відповів Іванко.

– Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на голові малого. – Учора ти намагався врятувати мені життя, і я цього ніколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати.

– Добре! – щиро зрадів Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхів!

– Ляхів? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхів?

В очах хлопчини, як і напередодні, під час розмови з батьком, зблиснула зовсім не по-дитячому криця.

– За те, що вони нас ображають!

– Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак. – То ж були звичайні харцизяки з великої дороги. У таких ні батьківщини, ні нації. Ось побачиш, поїде твій батько з паном сотником в Київ, до його ясновельможності пана гетьмана, одразу ж усіх винних за цей наїзд буде покарано.

– А як ні?

– А як ні… – Омелько замислився. – Якщо ні, то я тобі скажу, що робити, та тільки тоді.

Двері стиха рипнули, і в кімнаті стало темно і тісно від могутньої, затягнутої в червоний кармазин постаті Федора Богуна. Якусь мить він зачекав, доки очі звикнуть до напівтемряви, потім сів на лаву поряд з Іванком.

– Ось де ти, – поклав він руку хлопчику на плече. – А я все думаю: що таке? Навколо стільки козаків з шаблюками, а Івана мого не видно. Навіть дивно. Доброго лицаря завжди до броні [7] Броня (заст.) – зброя. тягне! Так я кажу?

За Іванка відповів поранений:

– Лицар він у тебе, пане хорунжий, справжній лицар. Рятував мене вчора під час бою.

– Коли? – здивовано звів брови Богун.

– Коли підстрелили. За комір у підпілля тягнув.

І Омелько переповів Федору про події, які напередодні той не міг бачити в диму та гарячці битви.

– …А пістолю, ну точнісінько, як рушницю, двома руками вхопив, до плеча приставив і знай січе! А очі немов у того вовченяти! Тоді, певне, ляхи й подалися, ще б пак, такого козарлюгу побачили! Так, малий?

Іванко знітився і опустив очі долу. Богун натомість уважно подивився на сина.

– Козачок ти мій маленький! – розчулено вимовив він. – І не страшно було?

– Страшно, – коротко відповів хлопчик.

У цей час сонечко зазирнуло в маленьке віконце дідової причепи. Освітило закіптюжені стіни, потріскану стелю і муху, що заплуталась у павутинні та вже кілька хвилин розпачливо дзижчала в кутку. Іванко підняв погляд на батька й помітив у нього в оці сльозу, що ледь помітно блиснула під густою бровою.

«Дивні які ці дорослі. А самі кажуть, що козак ніколи не плаче», – подумав він. Але в цю мить сонце за вікном пірнуло за хмару, і Іванко вирішив, що йому все лише здалося. В усякому разі, голос, яким батько розпитував Омелька про стан здоров'я, був, як завжди, твердим і трохи грубуватим.

Навесні, коли сонце піднялося у височінь після довгого повзання над обрієм, в той час як посивілі від тепла сніги поступово осіли і перетворилися на дзвінкі струмочки, а птаство защебетало серед вбраних у свіжу зелень дерев, на хутір Богуна надійшла сумна звістка: у Києві від ран, отриманих під час Хотинської битви, помер гетьман Запорізького війська Петро Конашевич Сагайдачний. Стояв кінець квітня 1622 року. І хоч козаки та й сам хорунжий уже кілька місяців очікували цієї новини, вона все ж приголомшила. Спочив у Бозі славний український лицар, захисник православної віри і прадавніх козацьких вольностей. Рана від кулі виявилась смертельною, тож на території київського Братського монастиря з'явилася могила, якій не судилось дійти до нас, нащадків гетьмана. Десь, у сивій глибині десятиріч, поховано ім'я бузувіра, котрий провів фундамент нової церкви костями козацької слави…