Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Я не думаю, що вони колись жили у Парижі, — сказав Азер.

— Париж! — раптово вигукнула тітка Еліза. — Це просто один величезний модний дім, це місто. Париж відрізняється від провінції лише тим, що парижани купують новий одяг щотижня. Ох же й пави!

Азер висловив власні думки щодо впливовості родини:

— Я ніколи не зустрічав месьє Лорандо, але чув, що він дуже шанована людина. Я здивований, що ви не розвинули знайомство з ним, Бераре.

Губи Берара стислись у лінію, і він показово помахав перед ними пальцем, даючи зрозуміти, що його рот на замку.

— Папа не сноб, — мадам Берар стала на його захист.

Ізабель зберігала незвичайну для неї мовчазність. Їй хотілося зустрітися поглядом зі Стівеном або щоб він принаймні дав їй зрозуміти, що усе гаразд. Жанна якось розповідала, що чоловіки інакші: коли вони оволодівають жінкою, вони вдають, наче нічого не сталося, і починають добиватися іншої. Ізабель не могла повірити, що і Стівен такий — після усього, що він сказав і зробив з нею в червоній кімнаті. Але як можна це зрозуміти, якщо він не подав жодного знаку? Жодної теплої посмішки? Спочатку його самоконтроль заспокоював, тепер же дратував.

Азера запропонував полишити каву та перейти до іншої кімнати грати в карти. Ізабель шукала погляд Стівена, прикриваючись безпекою загальної метушні. Він дивився на неї, але не в очі. Коли вона вставала зі стільця — благопристойно, як завжди, — то відчула погляд Стівена на своїх сідницях і талії. На секунду Ізабель відчула себе голою. Вона згадала, як показувала йому своє тіло у спекоті дня і яким порочно правильним це здавалося. Раптом від роздягання її поглядом почуття сорому та вини захопило жінку, і вона почала червоніти від п’ят до лоба. Її живіт та груди під сукнею почервоніли, а кров прилила до шкіри, ніби знак протесту проти її скромності. Кров піднялася до шиї та затопила обличчя і вуха, немов публічно засуджуючи її за найбільш таємні вчинки. Її яскраво-червона шкіра наче жадала уваги усіх присутніх. Очі Ізабель стали вологими від жару, і вона важко опустилася на стілець.

— З тобою все добре? — запитав Азер роздратовано. — Ти виглядаєш розпеченою.

Ізабель нахилилася до столу і затулила обличчя руками.

— Щось мені недобре. Тут дуже спекотно.

Мадам Берар поклала руку їй на плече.

— Це у вас проблеми із кровообігом, я точно знаю, — сказав Берар. — Нічого серйозного, це поширена проблема.

Кров під шкірою, закритою сукнею, почала відступати, і Ізабель дещо отямилась. Червона барва обличчя не відступала, хоча серцебиття поступово вгамовувалося.

— Думаю, мені краще піти до ліжка, якщо ви не заперечуєте, — сказала вона.

— Я пришлю Маргариту нагору, — сказав Азер.

Стівен не знайшов можливості поговорити з нею наодинці, тож він просто побажав їй спокійної ночі, а мадам Берар, притримуючи за лікоть, провела Ізабель кілька сходинок нагору і повернулася.

— Проблеми з кровообігом, — повторив Берар, тасуючи карти у товстих пальцях. — Проблеми з кровообігом. Точно, — він подивився на Азера, і його ліве віко сковзнуло униз по очному яблуку, на якийсь час залишилося так — усі побачили розірвану судинку і маненьку гузку, — а потім повернулося на місце.

Азер у відповідь стримано посміхнувся й узяв карти. Мадам Берар шукала окуляри у ридикюлі і не побачила цього обміну гримасами між чоловіками. Тітка Еліза влаштувалася у кутку з книгою.

Нагорі Ізабель швидко роздяглася та ковзнула під ковдру. Підтягнувши ноги до грудей, вона знову відчула себе маненькою дівчинкою у батьківському домі; почула свист вітру з полів Нормандії, який розбовтав дерев’яні віконниці і тепер зітхав під дахом. Вона готувалася до сну, заповнюючи розум обнадійливими картинами миру та впевненості, звичними їй: ідеалізований образ батьківського дому у дещо пасторальній місцевості, де від чуттєвих ефектів від сонця і квітів обдумування та прийняття рішень ставали необов’язковими.

Вона майже повністю загубилася у цьому образі, коли раптом почула стук — наче уві сні. Потім цей звук перейшов у реальність — хтось і справді наполегливо, але легко стукав у двері її кімнати.

— Заходьте, — вона повільно відходила від сну.

Двері повільно відчинилися, і в неясному світлі зі сходів з’явився Стівен.

— Що ти робиш!?

— Я більше не міг сидіти там, унизу, — він приклав палець до губ та прошепотів: — і мені треба було переконатися, що з тобою все добре.

Ізабель схвильовано посміхнулася: