Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Навпроти вже дерлися під кручу ті, що зуміли переметнутися через багно в долині, стьобали немилосердно коней, але ті, хоч і пнулися вгору, але сповзали по глині донизу, де була справдешня колотнеча. В багні позагрузали валки, і вози ніяк не могли через них продертися, а козацькі гарматні ядра не давали ворогові вільно дихнути — вів нас тоді сам Хмельницький. Ми вдарили по гетьманах, коронному й польному, які металися з багатьма хоругвами обабіч обозу; вони намагалися вирівняти свої лаштунки, але ми вдарили надто сильно і стерли ті лаштунки вмить. Тут випала значна робота рукам: ми стинали шляхетські голови, і від великої крові, яка пролилася тоді, усі геть, і я в тому числі, сп’яніли...

У ту ніч я ще багато розповідав. Здавалося, схимник зник у яскині, бо там, де він лежав, не чутно було ані звуку. Врешті, вже й ніби не зважав на нього — мені треба було вибалакати все, що палило душу. Я розповів: потім, коли обдивлявся бойовище, мене струснуло від жаху — стільки людських трупів не бачив ніколи. Я й тепер тремтів, вдивляючись уже вкотре на те криваве бойовище, по якому ступала моя нога, бо вночі не витримав і пішов туди. Яскраво світив місяць і моторошно осяяював поле битви. І я відчув те все, як частину свого єства й буття свого, я намагався пригасити в собі хвилі, які збуджували моє серце, а зараз спробував відігнати від себе видиво того побоїська. Але воно знову ставало перед очима — йшов я вдруге по мертвому полю уже вранці, і було воно все всіяне гайворонням, і мені захотілося спитати цих мертвих людей: “Чого ви прийшли на нашу землю і чому, прийшовши на неї, ведете себе як свині? Це ви підняли цей заколот, ви примусили нас узяти в руки шаблі, чому не сиділи вдома і не будували там свого господарства? Чому хочеться вам заливати кров’ю не свою, а нашу землю, бо ж ми її ллємо не з волі своєї, а з вашої!” Таке тоді сказав я отим тисячам трупів, але душі моєї це не вилікувало. Бо попри те, що діло ми справедливе чинили, попри те, що інакше чинити не могли, аби не лишатися рабами під ляхом, серце й душа в мене плакали, бо не був я вояком, а людиною жалісливого серця. Моє призначення було не стинати людські голови, а читати книги і вивчати мудрість світову, зачинитись від світу й наближатися до Бога, а це значить пізнавати світ. Я не судив себе за те, що взяв шаблю до рук, але кров на моїх долонях пекла мені, хоч її й не видно. Вона пекла мені і в душі, в тілі, й на тілі, вона все-таки волала, бо пролита кров — це пролита кров навіть і в самообороні. І я сказав собі: ми здолали напасника, а тепер я можу відчути себе вільним. Тепер можу повернутися до того, до чого кличе природа моя й призначення. Тож я скинув із себе зброю й кинув її на тому бранному полі. Пішов, не озираючись, а над головами в мене каркало гайвороння. І те гайвороння раптом знялося й полетіло вслід за мною — може, не все, але принаймні його частина. І я йшов по лісі, а потім побіг. Хотів утекти від того жахного, від отих кривавих річок, від отих нагромаджених гір із ламаних возів, убитих коней і людей, від отого гайвороння, яке чомусь не покидало мене, ніби чуло в мені пролиту мною кров.

— Скажіть, отче,— мовив я,— чи ж добре я зробив?

Схимник лежав мовчки. Не знаю, що він думав, але мені чомусь здавалося, що я його розворушив. Більше того, він, можливо, прикликав до себе власні спогади із тієї війни, коли узяв шаблю до рук він, коли й він лив кров, але тоді війну козаки програли. Програли й видали свого ватажка, а він, уражений тим і розчарований у всьому, покинув світ і забився в ці хащі. Тут же обріс, як дерево, мохом спокою й байдужості, бо й сам починав подобати на вічне спокійне дерево, яке молиться хмарам. Хай діється навкруги казна-що, хай перекинеться все шкереберть, хай згорить і спопелиться, його ж спокій — найголовніше, і він залюбки плекав його. Але прийшов у його життя я і зруйнував спокій. Отож він і лежав мовчки, хоч я питав у нього поради. Ні, він не лежав мовчки: я почув, що він молиться. Шепотів у темряві спрагло, і питав щось у Бога, а що саме, розібрати не міг. Можливо, бачив степ і блакитне небо з його невимірною глибиною, бачив журавлів біля криниць і чув їхній рип, а також мелодійний подзвін води, коли нахиляв цебро, щоб напитися. Можливо, бачив він білі хати й дітей, що бігали по калюжах після веселого літнього дощу; можливо, згадав обличчя людей, які вже давно згасли в його пам’яті, і рятувався від тих видив молитвою, бо хотів прогнати їх від себе і так врятувати власний спокій. Чи так це було, чи ні, годі сказати, але те, що мій прихід схвилював його непомірно, було справді так...