Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Отче, я вояк із війська Хмельницького. Мене застала в цьому лісі ніч.

Рипнули двері, і я побачив височезного, вдягненого у чорне бороданя.

— Давно ніхто не турбував мій спокій,— сказав, пильно оглянувши мене, схимник.— Але, коли постукав у мої двері, заходь!

Лише зараз побачив, що у схимниковій правиці була затиснула важкенька довбня. Я спробував приязно всміхнутися, але обличчя моє, здається, тільки скривилося. Тоді я опустив голову й проказав покірливо:

— Дякую, отче. Шукаю даху над головою, і неймовірно змучений.

Отак я й потрапив у ту яскиню. В ній було майже темно, хіба біля образів миготів маленький вогник та блимала ще свічка у схимникових руках. Але цього світла було замало для мешкання, і я відчув майже дотиково холодну вогкість кутків, їхню бездонну глибину й непрозорість. Відчув запахи трав, які змішувалися з духом непровітрюваного приміщення й немитого схимникового тіла. Той ішов поставити свічку біля печі, повернувся до мене спиною і, освітлений свічкою, став схожий на ведмедя: кошлатий, неповороткий, незграбний у своїй схимницькій одежі й дикий.

Я дихнув на повні груди й зморено впав на ослінця.

— Заблукав у цьому лісі,— сказав я.— Думав, ночуватиму під деревами.

— Під деревами ночувати не годиться,— мовив схимник просто й лагідно.— Призвичаюйся, чоловіче, в моїй пустці, я радий людям. Однак мені час віддати Господові молитву.

Підійшов до образа, намальованого невправною рукою, але яскраво, і важко впустився навколішки. Я дивився на його велике, кострубате тіло, на образи, що німо стерегли спокій мешкання, на свічку, яка потріскувала біля печі, й поступово з-перед моїх очей відступила темрява. Салаша було складено із грубих колод, на одній стіні висіла шабля, а на столі лежала грубезна розгорнута книга.

Ще раз зирнув на схимника — той бубонів молитву, і я з незбагненною жадобою прислухався:

— Царю небесний, утішителю, душе правди, що всюди єси і все наповняєш, скарбе життя і життя давче, прийди, й уселися у нас, і очисти нас од усякої скверни, і спаси, добрий, душі наші. Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!

Я слухав цей голос у сутіні, голос кошлатого, дикого чоловіка, який покинув світ пристрастей і знав тільки розмову з Богом, і тиха благість наливалась мені у груди. Бо я бачив, що цей молільник ніби огортається світлом і ніби поселяється всередину кулі, у чудний такий захисток, коли можна заплющити очі й колихатися, забувши про все, що гризло й турбувало, про минуле й теперішнє, а про майбутнє зовсім не думаючи. Отож хай буде тільки цей мент, думав я, коли чути заспокійливе схимникове бубоніння й коли ним переймаєшся, адже саме до цього прагла моя важко змучена душа.

— Боже мій, ти дивно великий! Ти в славу й красу одягнувся, зодягнувся у світло, як у ризу!

І я відчув, що мене забирає в полон молитва, яку схимник проказував гарячим сухим шепотом, таким сухим, як ця темрява й ніч, як світло свічки й колодяні стіни. Мене забирала в свої лабети ніч, повна одухотвореного етеру, коли кожен порух людський — двічі порух, а кожне слово людське — двічі слово! Я відчував, що мене тягне додолу, до землі, на дно цієї ночі й темряви, звідки найліпше бачити Божі очі, що запалюють душу рівним вічним вогнем. І я також упав навколішки, вклякнувши перед образами позаду схимника, й зашепотів те саме, що проказував і він:

— Ти землю поставив на основі міцній — без волі твоєї не похитнеться вона повік-віку!

Однак схимник, і це мене здивувало, закінчив молитву надто швидко. Звівся з колін й повернувся до мене. Очі його блиснули вогняними іскрами, і я побачив, що він аж горить од цікавості.

— Я давно, юначе, відлучився від світу цього,— сказав трохи зажваво.— Що там у ньому робиться?

— Іде важка, кроволийна війна, отче,— сказав я.

— Хто б’ється?

— Ляхи з козаками.

— І знову гору беруть ляхи?

— Цього разу ні, отче. Ляхи розбиті впень.

— Дивні речі кажеш, юначе,— заходив покоєм чернець.— Чудові кажеш речі! Але ти втомлений і знужденілий, спочивай, розкажеш мені про все завтра.

І от ми лежали мовчки у темряві, просвіченій кволим вогником від єдиної лампадки, що ледве блимотіла. Я й справді був нестерпно втомлений, тіло мені гуло, але заснути не міг. Чи від тієї втоми, чи від збудження, якого зажив під час ходу через ліс і при молитві; мені стояв перед очима степ — котилися хвилі тирси, чулося іржання коней, крик ординців, їхня навальна атака; крик ляхів, німецької піхоти, козаків — все змішалося в змаганні: блискотіли шаблі, свистіли стріли, дзвеніла криця, ламалися ощепи, гукали діла [2] Діло — гармата великого калібру. й бахкали маленькі гарматки — а вже по тому я йшов через ліс, і стовбури дерев виглядали мов живі людські тіла, бо коли торкався їх ненароком, здригалися й відсмикувалися. Над головами погойдувалися безлисті гілки, які мали на кінцях гострі, вифарбувані в червоне нігті, мені здавалося, що ті нігті за мить увіп’ються в мене, гілля схопить наче кліщами, схопить і жбурне туди, де чекатиме ледачий і спокійний звір розпаленої печі. “Це вже я сплю”,— думав я, передчуваючи біль зустрічі з вогнем у тій печі, куди мене хочуть закинути ці рукаті дерева. Бо паща його, затулена наскількимога, розтуляється, бо в того звіра-печі маленькі, розпечені, мов спалахи, очі, отож лечу в те червоне, розтоплене місиво, оте смертельне вогняне болото, незборимо й сильно...