Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— А ти де живеш? — спитала вона.

— По той бік Дніпра. В Дарниці.

— Там цікаво?

— Дим і газ,— мовив я.— Заводи і фабрики, й будинки стилю бароко! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу — стане краще жить одразу!

— Отже, для того ти й переїхав? — знову чи пожартувала, чи з’іронізувала вона.

— В тебе є зміни, Ларисо,— сказав я.— Ти єхидничаєш.

— А по-моєму, я серйозно,— сказала вона.— Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.

— Тобто тікає від життя гіршого.

— Знайшов краще?

— Уяви собі,— коротко мовив я.— У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.

— Хочеш сказати: нудиків?

— Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.

— Колосально! — сказала Лариса.— Дим, газ і нудики!

— Точно,— сказав я.— Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.

— Заздрю тобі!

У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж таки причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже, й не любив так, як того хотіла. В тому вона нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її так абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.

Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного,— той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав тут і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев’ятсот своїх наложниць: дев’ятсот жінок в одного чоловіка для неї була абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.

Водив Ларису по лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть “білоколонне диво” Шеделевої дзвіниці її не вразило — кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалися Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.

— Це ти отам живеш? — показала вона на Дарницю.

— Там,— сказав я.

— А де конкретніше?

Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.

— Тут красиво,— мовила нарешті.— А де ті печери?

— Треба спуститися вниз.

— Гайда! А то тут якось холодно.

— Давай погрію! — мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила, і її личко знову стало спотворене, з хижо оскаленими зубками.

— Не смій! Це тут такого навчився?

— Ну да! — сказав я.— Знаєш, які тут дівчата? Як вогонь!

— То йди собі до тих дівчат!

— І не поведу тебе в печери?

— Нє, чого ж, веди,— сказала незворушно Лариса.— Але рук не розпускай.

— Гаразд! — сказав я так само жартівливо.— Клянусь святими!

І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.

— І це все? — спитала розчаровано.

— Все, куди пускають,— мовив я.— Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.

— Але чому?

— Бо вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.

— Але ж у цих печерах нічого цікавого,— сказала Лариса.— Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.

— А ти хотіла б, щоб було страшно?

— Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.

— І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.

Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.

— Вони малахольні були, що ховались у тих печерах?

— Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.