Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога моя натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув на асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій з мене як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса в мене лишалося п’ятнадцять хвилин, а що він часто приходив і раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в’язаній шапочці.
— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.
Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.
— Ще п’ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.
— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти “країни” не говорила; очевидно, це вже був Артуровий вплив.
— Скільки маєш часу? — спитав я.
— А ти вже рахуєш час, щоб поїхала? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?
— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.
— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!
— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.
— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?
— Залежно від того, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.
— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!
— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.
До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та й я вже давно не ставився до неї, як до дурочки,— її наївна мудрість часом таки вражала.
Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але наполягла, щоб узяти на другу.
— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.
— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.
— Такі вони в тебе деспоти?
— Не деспоти, а я так обіцяла.
Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.
— А чому не сказала, що ідеш до Києва? — спитав я.
— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!
— Але ж чому заборонено?
— Бо ти в моїх батьків, як це сказати... ну, викликав негативну реакцію.
— А хто їм сказав, що я в Києві.
— Я,— незворушно мовила Лариса.— Це для того, щоб не гризли мені голови.
Інформація була нова й трохи приголомшила мене. Отже, Ларисі вдома заборонили зустрічатися зі мною, бо я викликав у її батьків негативну реакцію. Нічого дивного: вони в мене викликали не менш негативну реакцію, але чому Лариса виявилася така слухняна? Судячи з її норовливого характеру, слухняною не повинна бути.
— Чим же я не сподобався твоїм батькам?
— Вони вважають, що ти погано закінчиш,— засміялася Лариса.— Уявляєш! Таке дурне! Та ти ж як овечка!
— Я овечка? — Мій голос зламався.
— Ну да,— мовила Лариса.— При найменшій небезпеці овечка сахається в кущі. Оце і є те, що мені в тобі не подобається. Саме тому я й стала Артуровою подружкою, бо хто погано закінчить, так це Артур. Артур твердий, він або зламається, або вистоїть. А ти не зламаєшся і не вистоїш...
Від цих слів я почервонів до вух — кров мені вдарила у скроні. Лариса глянула на мене і схаменулася, що сказала забагато.
— Ох! — мовила вона.— Я тебе не образила?
— Ні! — пробурмотів я, але вона таки мене образила. Загнала в мене не колючку, а ножа, бо, здається, мала рацію. Дожився: дівчина, в яку закохався, вважає тебе овечкою. “Овечка, овечка!” — стукало мені у скроні.
— Чого ж ти до мене приїхала? — спитав я згнічено.
— Як чого? — здивувалася Лариса.— Щоб ти показав мені Київ. А, окрім того, ми ж друзі... Чи, може, не так?
— Ясна річ, що друзі,— сказав я, намагаючись опанувати себе — мені це давалося важко: чар зустрічі з коханою дівчиною пропав.— Що б ти хотіла побачити?
Читать дальше