Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— І не краще,— сказав я.

— Про краще мови нема,— смутно сказав батько.— Аби гірше не було. Мені нелегко тебе відпускати у світ, тож дивись. Вирішувати тобі.

— А іншого виходу нема?

— Є,— сказав батько.— Іти до них каятися.

— А чистого виходу?

— Принаймні я не знаю,— сказав батько.— За тебе вони взялися і не відстануть. Мучитимуть, поки не зроблять із тебе, що захочуть: або “злочинця”, або ганчірку.

— А коли вони й там мене знайдуть?

— І це може бути,— сказав батько.— Принаймні додому завжди зможеш повернутися. Треба тобі зараз осісти на дно.

“Як рибі”,— подумав я. Заритися в намул, причаїтися, їсти той намул і пити його, обкластися ним зусібіч, як плитами, і носа не висовувати, бо там, поза мулом, гачки, сітки, хватки, перемети, саки і верші. Було, звичайно, в батьковій пропозиції щось принизливе, але іншої ради він не знав. Згодитися ж стати “злочинцем” у славу чорних ангелів було, здається, ще принизливіше: там кожній скотині дано право тебе упосліджувати. Звідки я це знав? Славкові оповідав дядько, а той уже нам. То були страшні розповіді. Звісно, час зараз змінився, але батько мав рацію; коли вони залишилися, не змінилося нічого.

— Бачиш,— мовив батько, запалюючи другу сигарету.— Колись вважали, що найбільша глушина — село чи якийсь хутір, куди можна забитися й там сховатися. Зараз усе змінилося. Тепер найбільша глушина, де можна сховатися,— велелюддя, а де людей мало, там більше вивідчих і підозріливих очей.

Він усе знав, мій батько,— очевидно, пройшов гірку школу. Через це й застиг у нього на обличчі той постійний смутний вираз, через це так рідко жартував він і сміявся.

— Добре, що ти в мене такий є,— сказав я зворушено.— Без тебе було б важче.

— А я ніде й не діваюся,— сказав він.— Між Києвом та Житомиром відстань невелика, при кожній потребі за кілька годин ти й удома. Одне мені хотілося б: щоб ти продовжив навчання. Ліпше обрати технічну спеціальність.

— Це я тобі обіцяю!

— І чудово! Ходім! Матері поки що нічого не кажи, я сам скажу. Вона не дурна і зрозуміє. А коли, може, не стримається й покричить чи поплаче, то не зважай, їм, жінкам, для розрядки треба покричати й поплакати. Бо їм у цьому світі доводиться важче, ніж нам. Та й прикрощі їхні, здебільшого, через нас.

Мій батько був проста людина, але не простак. Це я зрозумів найчіткіше сьогодні, бо раптом повірив у його мудрість. Жив, правда, як простак, мав прості заняття у світі, але розум вигострив небуденний — тримав його для себе і для нас. Справді, багато чого знав і розумів.

Ми домовилися: часу гаяти не буду. Звільнюся, заберу трудову книжку, в Житомирі виписуватися поки що не буду, а спершу майну до Києва на звіди. Потім буде видно. Бажано, щоб ці речі я тримав у секреті, навіть друзям про те не розказував. Всім маю казати, що шукатиму іншої роботи тут-таки, в Житомирі. Застороги це були зайві, бо Артурові та Славкові я довіряв не менше, як собі.

— А може, спершу пошукати роботу тут? — спитав я.

— Марна справа,— сказав батько.— На кожному підприємстві є так званий відділ кадрів, а це опорні пункти тих, що з Миколаївської, їхні, так би мовити, первинні ланки. А без їхньої згоди ніхто тебе на роботу не візьме.

І все-таки мені хотілося сьогодні побачитися із Артуром та Славком, принаймні розповісти їм, що за мене взялися і роботи я позбувся — вони мали про те знати, хоч братство наше й розпущено. Ближче було до Артура, і я пішов до нього, коли почало сутеніти. Але зайти до хати не дала мені Аллочка, Артурова сестра. Саме ота моя перша любов, яка, правда, давно в мені погасла. Я тільки зайшов у хвіртку, коли розчинилися двері, так ніби вона чекала на мене — дівчина з рішучим виразом стала напроти мене.

— Що це у вас за конспірації? — спитала вона.

— Та ти що? — здивувався я.

— Думаєш, я дурна? — показала дрібненькі, як у хижачка, зубки Аллочка.— Чому Артур палив якісь папери?

— Це ти в нього спитай.

— А по-моєму, все це ти. Ти втягнув його в якесь нечисте діло.

— Та Бог з тобою, Аллочко! — сказав я.— Артур вдома?

— Мене уповноважили батьки,— офіційно сказала Аллочка,— та й від себе я кажу: не ходи більше до нас.

— Виганяєте зі свого дому? — ошелешено спитав я, покриваючись червінцем.

— Не виганяємо, а просимо до нас не приходити і Артура залишити у спокої. Бо ти його підведеш під монастир.

Дивні речі говорила ця колишня моя любов. Артур був між нас найактивніший, ніби й командир наш, і от тепер маєш: мене женуть із його дому, ніби він вівця, а я вовк.