Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

На мій умовний стукіт він одразу ж відчинив вікно — я викликав його у двір. Вийшов так само простоволосий, налягаючи на костури, і тут, у садку, мочені холоднющим дощем, що вже добряче припустив, я розказав йому про візит до мене і про свої підозри.

— Гаразд! — сказав він, ставши незвично серйозний.— Я Артурові перекажу. А ти сам добре почистив свої папери?

— Цілком,— сказав я, потис теплу ще від хати Славкову руку й побіг на роботу; куртки я з поспіху не вдягнув, а подався в самій робі, і та роба холодною бляхою чавила мені на плечі. Знову зайшов кілька разів у завулки, з дерев, під якими ховався, опадало листя і скрапували великі важкі краплі, які, ніби кулі, вбивалися мені в тіло, бо роба вже мене не боронила — стежі за собою не помітив. Зрештою, я мав де погрітися, отож, повернувшись у кочегарку, скинув мокру робу і взявся до вугілля, а доки навозив його до печі, з мене клубками почала здійматися пара, ніби я збирався спалахнути при самозгорянні...

Гора до Магомета, як звісно, не ходить, а Магомет все-таки чвалає до гори, а в мене вийшло навпаки: мій начальник зволив спуститися зі свого високостя у мою чорну нору, притому в такий же нещасливий час, як і чорний ангел та їхня ангелиця (адже “ангел” означає “вісник”), тобто тоді, коли я завантажував паливом піч.

— Тебе што, не передали, що я визвал тебя к сібє? — ревнув на всю колишньо-солдатську горлянку начальник, але мене чомусь не злякав — я зняв хмару куряви, і в ту луджену горлянку якось сама собою запливла хмарка вугілля; начальник миттю примкнув щелепу і, певне, захрумтів пісочком, бо сплюнув.

— Робочого місця,— сказав я,— покидати не маю права. Так записано в інструкції.

— Шо іщо за інструкція? — спитав начальник.

— Підписана вами,— сказав я, не моргнувши; звісно, ніякої інструкції я не читав, але сподівався, що в бюрократичній державі, де ми живемо, це слово повинно мати вагу, бо звучало поважно, а раз так, то навряд чи могло зневажатися.

— Ну, ладно,— сказав начальник величаво і, як його ангелиця, пильно озирнув сутерен.— Дошлі до міня свєдєнія, шо ти тут притончик организіруєш.

— А що таке притончик? — наївно спитав я, ставлячи до його дубової величності свою чорну смиренну пичку.— Не пунімаю!

— Сборища усякіє незаконниє,— сказав начальник.— Но тут, по-моєму, слішком грязно. Ілі ето вам не прип’ятствіє?

— А одкудова к вам дошло ето гнусноє враньйо? — спитав я його ж лексикою.

Позирнув на мене: кожне око його було ніби важезна брила, і він тими брилами причавив мене, нещасного, як жабеня, мені залишалося тільки безпомічно квакнути й розплескатися, за його лексикою, в “ліпйошку”, але я чомусь його не боявся; мені, можливо, й трохи весело робилося від цієї балачки.

— З достовєрних істочніков, молодой чєлавєк,— грізно сказав начальник.— Я думав, тут какой-то нігодяй отпєтий, а тут молокосос! Рано начінаїш, парєнь! Сколькі тут работаїш?

— Два месяца! — виттягнувся я перед ним, як солдат перед генералом.

— І ужо завйол бардак? Напішеш заявлєніє об увольнєнії! За собствінним жєланієм! І наче іспортім тєбє трудовую кніжку, понял?

Знову причавив мене брилами очей, ніби не вірив, що має справу з молокососом, а не з “отпєтим нігодяєм”.

— Але ж за що? — миттю позбувся я й іронії своєї й блазнювання.

— За то, що збіраїш на рабочем мєсцє посторонніх ліц! — сказав начальник.— Кроме того, на тяжолой работе несовершеннолєтніх держать не імєєм права, пойнял!

— Але я маю вже паспорта! — сказав.

— Не разговарівать! Уволен! А нє хочеш по собственному желанію, виставім і так! Завтра подаш заявлєніє! Всьо!

Розвернувся й пішов під сходи, ступаючи через кілька приступок. Я німо дивився йому вслід. На виході зупинився й повернувся до мене.

— Рано начінаєш, парень! — сказав.— Подумай! У тібя вся жізнь впєреді!

І тріснув дверима.

Я знеможено сів на ящика. Все в мені тремтіло. Отже, все розгортається так, як попереджував мене батько: ота чорна сила, якої не видно й не чути, отой спрут, що охопив мацаками все живе, починає сердитися. Починає тиснути на мене й показувати свою силу. Але коли б на цьому кінчилося!

Я з нехіттю завантажив піч і вийшов надвір. Дощ сьогодні не йшов, на деревах лишилося мало листя, а простір дня запнуто сірим димом. Сірі дерева, сірі будинки, сіра трава, сіре повітря, що важко нависло над світом і причавлювало все до землі, розмивало й розчиняло речі, людей, і авта, і мене, замазюреного чоловічка, хоч зростом я вдався чималий — я важко дихав, хоч не було душно, а мерзлякувато-вогко. Небо звисало низько над головою, як свинцеві брили, і ті брили грозилися впасти згори і все покрити й розкришити. Я думав про те, що, коли мене виперли з цього гіршого із найгірших місць, влаштуватися на роботу мені буде нелегко. “Сколькі тут работаїш?” — почув я сталевий солдафонський голос. А справді, як мало минуло часу відтоді, як пішов я зі школи, а скільки всього відбулося — так ніби прожив я не два місяці, а роки. Здається, вперше почав розуміти той дивний житейський закон: і роки, й десятиліття можуть виявитися порожні й безподійні, від них не залишається нічого — вони попіл часу, а буває, що в дні чи місяці зосереджується смисл цілого життя. Тепер, проживши досить на світі, я того закона твердо знав. Мені зараз не хотілося думати, що це Лариса спричинилася до того, що я зараз переживаю, чи й ні,— зрештою, не мало то великого значення. Важливо інше: я зайшов у світ не з того боку, і той світ виплюнув мене геть, понуро пригрозивши: горе тим, хто не є коліщам у грізній машині буття. Горе тим, хто знамірився хоч би подумки застопорити залізний хід машини — вона втягне отих зухвальців у свої сталеві зуби й перетре у пісок. Горе тим, хто сумнівається і дисидує,— машина до таких нещадна. І в мені почав оживати чорний, понурий, сірий, як це повітря, страх. Вливавсь у мене через очі, рота, ніздрі, всі капіляри тіла й наповнював, як наповнює вимочку вода чи чорнило. А з другого боку, відчував себе тополею, яка жовто спалахнула, бо їй для того, аби жити, треба скинути старе листя, як би його не було жаль і як би не болісно було палати й роздягатися в передчутті зими. Отже, не тільки в природі, але і в мені щось закінчилося. Я сидів закоцюбло і вдивлявся у сірий серпанок. Тягло прохолодним вітерцем, я звів комір піджака. Бачив у глибині долини вмерлу річку, хоч це теж ілюзія: річка котила свою течію, омиваючи темний і холодний камінь, бо таке її призначення: ніколи не спинятися. Я думав про те, що ця вода тече тут тисячі років, а річка залишається; так і в мені безліч протекло хвилин, годин, менше років, а я маю лишатися. Мав досі маленькі хотіння, роздумування, досі (до цих двох місяців) пурхав, як метелик, але тепер я інакший. Тепер зрозумів: для того, щоб чомусь навчитися, треба чогось і розучитися, але не завжди це легко для серця.