Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Хі-хі! — сказала вона.— Ви зовсім не вмієте танцювати.

— В дитинстві я переніс параліч,— витне я.

— Знову неправда,— сказала, закочуючи очі, Ляля.— У вас таке м’язисте тіло. Я б навіть згодилася погодитися, що ви й справді працюєте кочегаром.

— Бо я ним і працюю,— сказав я трохи сердито, відзначивши подумки стилістичного шедевра: “згодилася погодитися”.

— Ах, як це романтично! — охнула Ляля.— Нє, Лариска знає толк!

Нарешті всі розбрелися, а я вислизнув у коридорець. Побачив у розчинені двері кухні, як козлолиций тискає Ларисину матір, а та відхиляється і сміється. Тихо відтягнув замка й вискочив у передухіддя. Обличчя в мене палало.

“Ось вона, Ларисина компашка!” — думав я, цокочучи сходами.

Було мені якось важко, неприємно, так, що я ладен був виблювати на вулиці ту їжу й питво, бо здалося воно мені отруєним. Може, я перебільшував у цих своїх негаціях, але досить було хоч би того, що Ларисин батько — діккенсівський тип, тобто саме той донощик, котрий напевне доніс на мене на Миколаївську, і Лариса це знала, знала! А тоді, коли я вийшов з бібліотеки й раптово зустрівся з нею (чи не до батька вона йшла), вона з моєї розповіді так щиро й безпосередньо сміялася. І раптом мене мов обухом по голові вдарило: а що, коли й Лариса була впроваджена в наше товариство чорними янголами? Дочку донощика не важко було мобілізувати. І ось лише тепер, коли ми реально відчули, що біля нас затягується зашморг, що нас оточено петлею підслухів та стежень, у ній, можливо, заговорило сумління — чи так це? Тож і запросила мене до себе, не Артура, не Славка, а мене, щоб я усе зрозумів і щоб сказати оте останнє слово: “Не дуйся на мене!” Але я не міг на неї не сердитися, я мав би її проклясти, бо не лише себе підвів, але й своїх найліпших приятелів. І ми по-дурному позакохувались у цю вертихвістку, і вона крутила не тільки хвостом, а й нами, ми по-дурному ввели її у братство, а вона з нас, телепнів, потішалася, а потім, як і її батечко, продавала нас з потрохами.

Треба було зараз-таки зустрітися із Славком чи Артуром і все їм розказати, інакше мені немає прощення. Було мені печально і страшно. Я майже біг вулицями, задихаючись.

Артур жив на вулиці без ліхтарів. З-за хмар з’явився місяць і обілляв усе навколо мертвим світлом. Усе тремтіло й блищало: мокрі дахи, шибки, калюжі від учорашнього дощу, навіть пожовкле листя. Все було обарвлено у фантастичні приглушені тони, і я аж застогнав, так мені було на душі бридко.

Артура вдома не було, очевидно, він у Славка. Я знову помчав вулицею, і цього разу до мене прийшли інші думки. А що, коли Лариса заплуталася. Її втягли в це брудне діло, але вона швидко розкаялася. Адже в допитах не випливало нічого такого, що знала Лариса і що б прямо вказувало на неї. Так, вона не могла запросити на цей день народження ні Славка, ні Артура, бо вони діккенсівського типа не знали. Не запросила свого партнера по танцях, бо він тут заважав би, Ляля мала тут цілковиту рацію. Запросила мене і, конечно, для того, щоб остерегти нас. Щоб ми зрозуміли, звідкіля чигає на нас небезпека, й були обережні. Але чи не ліпше було все чистосердечно нам розказати? “Лариса останнім часом стала така потайна!” — сказала про неї найближча її подруга. Отже, може, вона хотіла нам добра, ця Лариса? Я цього ребуса сам розгадати не міг — конче треба було порадитися з хлопцями. А що, коли і в Славка встановлено підслуховувальну апаратуру?

Я зупинився на вступі до Славкового двору: в хаті горіло світло. Холодний вогкий вітер обвіяв мені обличчя, і я вирішив передихнути, щоб не вриватися до Славка таким запамороченим і переляканим. Шумко вдихав повітря, і в мене притьма бігали по спині мурашки. І раптом підкралася зрадлива думка: а що, коли хлопцям поки що нічого не казати? А що, коли спершу зустрітися з Ларисою і про все відверто переговорити? А може, я справді чогось у цьому всьому не зрозумів? Може, я, як завжди, ускладнюю?

У грудях у мене колотилася бридка мішанка. Їжа й випивка збилися у шлункові у камінь, і той чавив. Я закурив і пройшовся порожньою вулицею.

“Заспокойся, заспокойся! — казав сам собі.— Заспокойся, не дурій і не чини дурниць!”

І я почав заспокоюватися. Зирнув на місяця, той сміявся з мене. Ні, що б там не було, а до хлопців я зайду. Маю обов’язково все їм розказати, але для цього викличу їх надвір...

І ось ми сидимо серед ночі за Славковим садовим столиком, і я, похлинаючись словами, розповідаю. Місяць освітлює зосереджені й напружені лиця моїх побратимів, вони стривожені і засмучені, бо те, що я розповідаю, не може їх не хвилювати.