Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Любите музику? — спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.

— По-дилетантському,— сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав: — Слухаю, але не граю.

— Може бути й так,— сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи принаймні парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.

Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із діккенсівським типом — відчуття недовідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський “Film”. Я підійшов до нього.

— Читаєте по-польському? — спитав.

— Дивлюся ілюстрації,— хихикнув юнак.

— Є на що подивитися?

— Є,— сказав юнак і підморгнув.— Бабки шо нада!

— Лялю, заграй,— сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б’ючи пальцями об клавіші елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й діккенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.

— Тепер ти, Ларисо! — сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це продемонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.

— Ну, гаразд,— насупилася Ларисина мати.— Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?

— Готове,— сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.

— Прошу до столу! — урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився діккенсівський тип, з лівої — її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість — мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі, я також, а тому, що на мене напливала така хвиля думок, які треба було логічно виладнати, аж я був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.

— Вам покласти салату? — спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.

— Будь ласка,— сказав я, відсовуючи ногу.

— А бурячка? — вона знову притислась до мене ногою.

— Бурячка не треба,— мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхиляти, і Ляля з торжеством налягла сильніше.

— А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі!

Горілку в моєму кінці розливав чоловік, на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навального допита.

— А це правда, що ви працюєте кочегаром? — спитала не без єхидства.

— Правда,— сказав я.— В цьому будинку.

— А звідки знаєте Лариску?

— Ми з нею однокласники.

— Неправда, це я з нею однокласниця.

— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.

— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.

— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я.

Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?