Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з якоїсь державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.

Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар уже зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов’ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.

— Прощай, Славику, прощай розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.

Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до навколішніх шерехів. Ридали солов’ї.

— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.

Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.

Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужішати. Але ми поки що не хотіли байдужішати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.

— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..

Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як з відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...

Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв’язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв’язок перервався також — я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вдруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько, “на дно” і закопався там у намулі. Будень помалечку з’їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те життя було нецікаве, і я з нього не можу вибрати жодного епізоду, достойного опису. Отак згорів у вогненній печі я.

Лариса написала мені якось листа, тоді я вже був студентом будівельного інституту і жив у студенському гуртожитку; про листа мені сказав бетонник Коля, якого я випадково зустрів на Хрещатику. Я поїхав у Дарницю і взяв того листа. Лариса писала, що з чоловіком вона розвелася, бо той виявився тупим і деспотичним; вона з дитиною живе зараз у батьків і просила, коли я приїду в Житомир, зустрітися з нею — хоче зі мною про дещо порадитися. “Я вважала вас усіх нудиками,— писала вона,— але насправді й не підозрювала, які нудні можуть бути люди насправді. Мій колишній чоловік саме з таких”.

Я спалахнув співчуттям до Лариси, хотів її відвідати, але так і не відвідав. Може, тому, що мав уже тоді наречену й готувався одружитися. Батьки мої на той час померли, і в Житомир приїжджати я не мав ніякої потреби.

Більше з Ларисою я не зустрічався, так само і з Артуром. Навіть не знаю, яка його доля.

Здавалося мені, всі ці літа я спав у летаргічному сні. Повиростали діти, жінка моя з миленької кияночки перетворилася в потужний бронетранспортер, звикла мною командувати, а я їй улягати. Мої дочки-близнята віддають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю; часом, коли стане по-особливому гірко й порожньо, випиваю чарку-другу, але й до пияцтва мене особливо не тягне. Люблю подумки читати вірша Федеріко Гарсія Лорки, що називається “Зрубати троє дерев”:

Мене вражає отой останній рядок: “Вода оголіла”. Очевидно, дерева стояли біля води, а коли їх зрубали, там утворилася маленька пустеля. Оце і значить: “вода оголіла”. З систем отаких пустельок, зрештою-решт, і складається наша дорослість, але не кожен із нас здатен на крик. Оці мої записки — крик. Крик волаючого в пустелі, бо нікому не хочеться перетворитись у цьому світі на пісок.