Валерій Шевчук: Юнаки з вогненної печі

А тепер про чорне. В один із чудових травневих днів, коли особливо пахли тополі після теплого дощу, коли зранку солодко лящали солов’ї, коли мені так не хотілося йти на роботу, а десь схвильовано протинятися цілий день, коли я навіть у голову не клав, що може бути в світі щось чорне, саме тоді прийшла від Люди страшна телеграма: помер Славко. Це вдарило мене ніби обухом, я аж захитався, прочитавши сповіщення, чергова співчутливо на мене дивилася, бо вже й сама встигла телеграму прочитати, отож я не пішов у свою кімнату в гуртожитку, не міг зараз нікого бачити, а рушив у вечір, який сьогодні не сміявся, а плакав солов’ями,— ніяк не міг прийти до тями. Отже, Славка, нашого найбільшого розума, такого ясного й мудрого, нема й ніколи не буде. Вже він не проголосить жодного свого монологу, вже не зведе від книги розумного лиця і не провістить якусь сентенцію, вже не засміється заливисто, як умів тільки він,— ні, це немислимо було уявити. Похорони мали відбутися завтра, отже, завтра я мав конче поїхати до Житомира.

Цілу ніч не спав. Не міг спати, боліла мені душа. Лежав незворушно й слухав хропіт своїх товаришів по кімнаті і як ніколи був самотній. Саме в ту ніч я остаточно зрозумів, що братство трьох юнаків розпалося до решти. Так, усіх нас трьох було кинуто у вогненну піч. Ми були впевнені, що ніяка сила нас не спалить і не знищить нашого братства, але така сила знайшлася. Вона вирвала з-між нас першого мене — це тоді, коли я покинув Житомир. Потім вирвала Артура, закинувши у пітьму заплетеної колючим дротом землі, потім вирвала і Славка, але в найстрашніший спосіб.

Я лежав нерушно в своїй постелі й чув гогіт та регіт полум’я, яке святкувало перемогу, адже опиратися його всезнищувальній силі ми могли лише втрьох. Першу перемогу воно, те полум’я, одержало тоді, коли між мною і Артуром пробігла чудова біла кішечка в образі Лариси — ось коли наше братство вперше зазнало серйозного випробування. Але ми ще трималися. Ще не хотіли згоряти і не хотіли спалювати нашої єдності; тепер уже її нема напевне. Вогонь гоготів, шумів, сміявся; палахкотів, танцював од радості — це і стало у ту ніч для мене образом печалі. І я раптом відчув, що обличчям моїм котяться сльози — оплакував Славка, Артура і себе, оплакував кволість нашу, бо ми огненну піч перемогти не змогли. І з темної ночі, наповненої плачем солов’їв, раптом почала виростати й підніматися велетенська постать Навуходоносора, людини, закутої у мідні доспіхи із золотим покриттям, із обличчям, прикритим шоломом, з-під якого яріли очі. І спитав він своїх слуг:

— Чи ж трьох зв’язаних мужів ви кинули досередини вогню?

І слуги відповіли, сказали цареві:

— Певне, царю!

Тоді Навуходоносор відчинив дверці вогненної печі і зазирнув усередину. Відтак заговорив він і сказав:

— Артуре, Славку, і ти, що боїшся назвати своє ім’я, чи ж ви сподіваєтеся, що з вами станеться, як колись сталося із Шидрахом, Лишахом та Авад-Негом?

— Ми сподівалися,— мовив я.

— І даремно сподівалися,— всміхнувся задоволено Навуходоносор, і голос його, ніби грім, гримів,— бо не врахували одного. Я відтоді також став розумніший. Через це не скажу вам: вийдіть і прийдіть, бо тоді я вірив у вашого Бога, а тепер не вірю.

І зібралися сатрапи, заступники, і підсатрапи, і цареві радники, і в усіх задоволено цвіли усмішки, бо вони були певні, що перемогли. І заспівали вони гімна на славу Навуходоносорові, й пішли повз нього колонами з транспорантами і з численними портретами Навуходоносора, а той стояв на трибуні й милостиво підносив руку, а біля нього стояв горлач і горлав лозунги. І колони відповідали йому радісним, щасливим криком, і це творилось у той час, коли ми у печі згоряли, коли палилося наше волосся, і плащі наші тріщали, і запах вогню ввіходив у нас, як дим.

— Ось що чекає всіх, хто не послухається царського слова,— сказав Навуходоносор,— і хто захоче віддати свої тіла на вогонь, аби не служити й не поклонятися нашому Богові, а вигадувати Бога свого, адже ніякого Бога взагалі нема!..

Я ніби з ями вирвався; все-таки заснув, і привиділося мені те страшилище.

Було в кімнаті душно, хропли хлопці, а я лежав і трепетав, був-бо впевнений, що самотужки перед цим молохом не встою. І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп’ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили, і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався, і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, і я побачив, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі спопеліли у вогненній печі.