Айн Ренд - Джерело

Він підвівся, всміхнувся радісно і взяв Домінік за руку.

— Вирішив зазирнути до тебе дорогою додому, — сказав він. — Маю дещо сказати. Як у тебе повелося, дитинко?

— Так, як я й очікувала.

Вона скинула капелюха і пожбурила його на перший-ліпший стілець. Її волосся спадало навскіс через чоло плескатою хвилею і лягало на плечі прямими лініями; було густе і гладеньке, наче купальна шапочка зі світлого відполірованого металу. Домінік підійшла до вікна і зупинилася, дивлячись на місто. Не обертаючись, запитала:

— Що ти хотів розповісти мені?

Алва Скаррет дивився на неї задоволено. Минуло чимало часу, відколи він облишив спроби її спокусити, дозволяючи собі лише потримати її знічев'я за руку чи поплескати по плечу; він перестав мріяти про неї, але мав тьмяне, півсвідоме сподівання: «А раптом…».

— Маю хороші новини для тебе, дитинко, — сказав він. — Я опрацював маленьку тему, щось штибу реорганізації, та вирішив об'єднати кілька тем у рубрику «Життя жінки». Знаєш, школи, хатнє господарство, догляд за дітьми, підліткова злочинність і таке інше — все під орудою однієї особи. І я не бачу кращої кандидатури для цієї роботи, ніж моя маленька дівчинка.

— Ти про мене? — запитала вона, не обертаючись.

— Саме про тебе, і нікого іншого. Щойно Ґейл повернеться, я отримаю його згоду.

Вона обернулася і подивилася на нього, схрестивши руки на грудях і тримаючись долонями за лікті. Мовила:

— Дякую тобі, Алво. Але я цього не хочу.

— Як це ти не хочеш?

— Я маю на увазі саме те, що кажу: не хочу.

— Заради всього святого, ти хоч розумієш, який цей поступ?

— Який поступ?

— Кар'єрний.

— Я ніколи не казала, що мене цікавить кар'єра.

— Але ж ти не хочеш усе життя вести задрипану колонку на останній шпальті?

— Не все життя. Аж доки мені набридне.

— Лише подумай, чого ти можеш досягнути у справжній грі! Подумай, що Ґейл може для тебе зробити, щойно ти привернеш його увагу!

— Я не маю бажання привертати його увагу.

— Але, Домінік, ти нам потрібна. Жінки будуть солідарні з тобою після сьогоднішнього вечора.

— Я так не думаю.

— Чому ж, я зарезервував дві колонки для матеріалу про збори і про твій виступ.

Вона зняла слухавку і простягнула її Скаррету:

— Краще накажи заповнити місце чимось іншим.

— Чому?

Домінік попорпалася у стосі паперів на столі, знайшла кілька аркушів, заповнених друкованим текстом, і простягнула йому.

— Ось промова, що я виголосила сьогодні ввечері, — сказала вона.

Він переглянув написане. Нічого не сказав, але один раз схопився за голову. Потім набрав номер і наказав написати про збори якнайстисліше, не згадуючи прізвища промовця.

— Усе гаразд, — промовила Домінік, коли він поклав слухавку. — Мене звільнено?

Він журливо похитав головою.

— Ти хочеш звільнення?

— Не конче.

— Я замну цю справу, — пробурмотів він, — приховаю від Ґейла.

— Як хочеш. Насправді мені однаково.

— Послухай, Домінік, — о, я знаю, що не маю права ставити будь-яких запитань, — але чому ти завжди викидаєш такі коники?

— Без жодної причини.

— Послухай, ти знаєш, я чув про той розкішний обід, де ти висловилася на цю саму тему. А потім ти пішла і на радикальних зборах казала такі речі…

— Але ж усе одно це правда — і те, і те, хіба не так?

— О, звісно, та чи не можна враховувати обставини, коли ти вирішуєш висловитися?

— Тоді мої слова не матимуть жодного сенсу.

— А який сенс у тому, що зробила ти?

— Жодного. Але мене це розважило.

— Домінік, не можу тебе зрозуміти. Ти вже робила так раніше. Ти прекрасно працюєш, блискуче виконуєш роботу, але щойно з'являється нагода зробити справжній крок уперед — псуєш усе якимось вибриком. Чому?

— Саме тому.

— Скажи мені як другові, бо ти подобаєшся мені та цікавиш мене — чого ти насправді прагнеш?

— Думаю, це очевидно. Я нічого не прагну.

Він розвів руками та безпорадно стенув плечима.

Вона весело всміхнулася.

— До чого цей скорботний вигляд? Ти теж мені подобаєшся, Алво, і ти цікавий мені. Мені навіть подобається з тобою спілкуватися. А зараз сядь і розслабся, я зроблю тобі щось випити. Алво, ти маєш випити.

Вона принесла йому матову склянку; подзенькування кубиків льоду порушило тишу.

— Домінік, ти лише мила дитина, — сказав він.

— Атож. Я саме така.

Вона сіла на край столу, вигнулася на прямих руках, опершись ззаду на долоні й повільно теліпаючи ногами, а потім сказала:

— Знаєш, Алво, було б жахливо, якби я мала роботу, яку насправді хочу.