Айн Ренд - Джерело

— Ну, Говарде, — сказав він, — це ж треба таке уявити!

Він не бачив Рорка понад рік.

— Привіт, Пітере, — озвався Рорк.

— У тебе власне бюро, ім'я й усе таке! Уже! Подумати лише!

— Хто тобі розповів, Пітере?

— О, ходять чутки. Не думав, що я стежу за твоєю кар'єрою, адже так? Ти знаєш, якої я завжди був думки про тебе. Не мушу тобі казати, що я радий за тебе і бажаю тобі всього найкращого.

— Ні, не мусиш.

— Добре у тебе тут. Світло і затишно. Можливо, не таке показне бюро, яким повинно було би бути, але що ще можна бажати на початку? До того ж перспективи непевні, адже так, Говарде?

— Цілком.

— Ти жахливо ризикуєш.

— Можливо.

— Думаєш, тобі вдасться впоратися? Я маю на увазі — самостійно?

— А чом би й ні?

— Але ще ж не пізно, ти знаєш. Коли я почув цю історію, то подумав, що ти таки повернешся до Снайта і укладеш із ним вигідну угоду.

— Я цього не зробив.

— І не збираєшся?

— Ні.

Кітінґ дивувався, чому він відчуває незбагненне обурення, навіщо він прийшов сюди взагалі, сподіваючись почути, що ця історія вигадана, сподіваючись знайти Рорка розгубленим і готовим здатися. Коли він почув новину про Рорка, його охопило якесь неприємне почуття, що не зникало ні на мить. Це почуття безпричинно поверталося, затоплюючи його сліпою хвилею люті, й він запитував себе: «Що ж це таке, до дідька? Що я почув сьогодні такого?». А потім згадував: «О так, Рорк, — Рорк відкрив власне бюро». Він нетерпляче ставив собі наступне запитання: «І що з цього?» — і водночас знав, що ці слова завдають йому болю і принижують, наче образа.

— Знаєш, Говарде, я захоплююся твоєю сміливістю. Справді, ти знаєш, я маю більше досвіду і більше авторитету в професії, якщо ти не образишся за мої слова — я кажу об'єктивно, — але я б не наважився на такий крок.

— Ні, ти б не наважився.

— Отож ти стрибнув першим. Добре-добре. Хто б міг подумати?.. Я бажаю тобі удачі.

— Дякую, Пітере.

— Я знаю, ти досягнеш успіху. Я впевнений у цьому.

— Справді?

— Атож! Звісно, я впевнений. А ти хіба ні?

— Я про це не думав.

— Не замислювався про це?

— Не надто.

— Отже, ти не впевнений, Говарде? Не впевнений?

— Чому ти так жадібно розпитуєш про це?

— Що? Чому… ні, не жадібно, я хвилююся, Говарде, — у твоєму становищі не можна бути невпевненим. Отже, ти таки сумніваєшся?

— Аж ніяк.

— Але ж ти сказав…

— Пітере, я доволі впевнений у всьому.

— Ти подумав про ліцензію?

— Я подав заявку.

— У тебе немає диплома коледжу, ти ж знаєш. Тобі нелегко доведеться на іспиті.

— Можливо.

— Що робитимеш, якщо не отримаєш ліцензії?

— Отримаю.

— Гаразд, думаю, що відтепер бачитиму тебе в Гільдії, якщо ти не задереш кирпу, ставши повноправним членом, а я залишуся лише молодшим фахівцем.

— Я не вступатиму до Гільдії.

— Як це не вступатимеш? Тепер ти маєш право.

— Можливо.

— Тобі запропонують вступити.

— Попроси їх не турбуватися.

— Що ти кажеш?!

— Знаєш, Пітере, ми мали схожу розмову сім років тому, коли ти намагався вмовити мене вступити до студентського братства у Стентоні. Не починай знову.

— Ти не вступатимеш до Гільдії, коли в тебе з'явився шанс це зробити?

— Пітере, я ніколи й нікуди не вступаю.

— Хіба ти не розумієш, як це тобі допоможе?

— У чому?

— Щоб працювати архітектором.

— Мені не потрібна допомога, щоб працювати архітектором.

— Ти тільки ускладнюєш усе для себе.

— Так.

— Знаєш, що тобі доведеться нелегко?

— Я знаю.

— Ти наживеш ворогів, якщо відмовишся від їхнього запрошення.

— Я й так наживу ворогів серед них.

Першою людиною, якій Рорк розповів новину, став Генрі Камерон. Рорк вирушив до Нью-Джерсі наступного ж дня після підписання угоди з Геллером. На дворі дощило, і він знайшов Камерона у саду — той поволі човгав мокрими стежками, важко опираючись на ціпок. Минулої зими Камерону покращало так, що він зміг гуляти по кілька годин на день; ходив повільно, нахиляючись уперед.

Він дивився на перші зелені пагінці, що пробивалися з-під землі під його ногами. Інколи підносив палицю, знаходив на мить рівновагу, торкався кінцем ціпка до зеленого пуп'янка і спостерігав, як із нього скочується краплина роси, сяючи у світанковому світлі. Камерон побачив, як Рорк піднімається на пагорб і спохмурнів. Він бачився з Рорком лише тиждень тому, й оскільки ці візити забагато означали для них обох, ніхто не хотів, щоб вони відбувалися надто часто.

— Ну? — хрипко запитав Камерон. — Що тобі знову тут потрібно?