Айн Ренд - Джерело

— То що вам насправді подобається в архітектурі?

— Мені нічого не подобається в архітектурі.

— Авжеж. Ви розумієте, що я вам не повірю. Навіщо взагалі писати, якщо ви нічого не хочете сказати?

— Щоб щось робити. Щось менш огидне, ніж решта, що я можу робити. І веселіше.

— Облиште, це не надто поважна причина.

— У мене ніколи немає поважних причин.

— Але вам повинна подобатися ваша робота.

— Так і є. Хіба не видно, що подобається?

— Знаєте, насправді я вам заздрю. Працювати на таке надзвичайне підприємство, як газетний концерн Вайненда. Найбільша організація в країні, що скупчила найкращі таланти журналістики і…

— Послухайте, — сказала вона, довірливо схилившись до нього, — дозвольте я вам допоможу. Якби ви щойно познайомилися з моїм батьком, і він працював для Вайнендових видань, було б цілком правильно сказати це. Але не у моєму випадку. Це саме те, що я чекала від вас почути, а я не люблю чути те, що очікую. Було б значно цікавіше, якби ви сказали, що Вайнендові видання — це мерзенне звалище «жовтої» преси і всі його журналісти гуртом копійки щербатої не варті.

— Ви насправді так думаєте про них?

— Ні, але мені не подобаються люди, які кажуть те, що, на їхню думку, я хочу від них почути.

— Дякую. Мені знадобиться ваша допомога. Я ніколи не зустрічав нікого… ой, ні, звісно, це те, що ви не хочете чути від мене. Але я насправді думаю так про ці газети. Я завжди захоплювався Ґейлом Вайнендом. Я завжди хотів познайомитися з ним. Який він?

— Саме такий, як називає його Остін Геллер — вишуканий покидьок.

Він скривився. Згадав, де саме чув, як Остін Геллер це каже. Згадка про Кетрін здалася йому незграбною і вульгарною у присутності цієї тонкої білої руки, що звисала з бильця сусіднього крісла.

— Я про те, — запитав, — яка він людина?

— Не знаю. Я з ним не знайома.

— Не знайомі?

— Ні.

— О, а я чув, що він дуже цікавий.

— Безсумнівно. Коли я потребуватиму чогось занепадницького, я, ймовірно, з ним познайомлюся.

— Ви знаєте Тухі?

— О, — сказала вона. Він побачив у її очах уже знайомий вираз, і йому не сподобалася солодкавість її голосу. — О, Еллсворт Тухі! Звісно ж, я його знаю. Він чудовий. Він людина, з якою я завжди залюбки розмовляю. Він такий досконалий негідник!

— Але ж, міс Франкон! Ви перша людина, яка…

— Я не намагаюся вас шокувати. Я кажу те, що думаю. Я обожнюю його. Він цілісний. У цьому світі не так уже й часто бачиш досконалість у будь-якому сенсі, правда? А він саме такий. Цілковита досконалість. Інші — такі незакінчені, розламані на стільки багато різних частин, що не пасують одне до одного. Лише не Тухі. Він монолітний. Інколи, коли я злюся на цей світ, то знаходжу втіху в думках, що все гаразд, що за мене помстяться, що цей світ дістане те, на що заслуговує — тому що існує Еллсворт Тухі.

— За що ви прагнете помсти?

Вона поглянула на нього. Повіки на мить піднялися, тому її очі здавалися не прямокутними, а лагідними та ясними.

— Дуже розумно з вашого боку, — сказала вона. — Це перші мудрі слова, почуті від вас.

— Чому?

— Бо ви зрозуміли, що саме обрати з усього мотлоху, що я наговорила. Тому я повинна вам відповісти. Я хочу помсти за те, що мені немає за що прагнути помсти. А зараз продовжимо про Еллсворта Тухі.

— Добре, я завжди від усіх чув, що він щось на кшталт святого, перший чистий ідеаліст, геть непідкупний і…

— Це правда. Простий хабарник значно безпечніший. Але Тухі, наче лакмусовий папірець для людей. Ви можете дізнатися про інших із того, як вони ставляться до Тухі.

— Чому? Про що насправді йдеться?

Вона відхилилася в кріслі й витягнула руки на колінах, долонями догори, переплела пальці, а потім невимушено засміялася:

— Ні про що таке, що варто обговорювати за чаєм. Кікі має рацію. Вона ненавидить мене всіма фібрами душі, але інколи мусить запрошувати. А я не можу відмовити саме тому, що вона так відверто демонструє свою антипатію до мене. Знаєте, сьогодні я сказала Ролстону, що насправді думаю про його капітолій, але він мені не повірив: лише всміхнувся і сказав, що я дуже мила маленька дівчинка.

— Хіба ви не така?

— Яка?

— Дуже мила маленька дівчинка.

— Ні. Не сьогодні. Я змусила вас почуватися ніяково. Я це виправлю. Скажу, що думаю про вас, бо вас це таки хвилює. Я думаю, що ви розумний і надійний, і простодушний, і доволі амбітний, і це допоможе вам пробитися. І ви подобаєтеся мені. Я скажу батькові, що схвалюю його «праву» руку. Отже, як бачите, шефової доньки вам боятися не варто. Хоча буде краще, якщо я нічого не скажу батькові, тому що мою рекомендацію він може потрактувати геть навпаки.