Айн Ренд - Джерело

— Схоже на те, еге ж?

Він зняв рукавиці, окуляри і простягнув їх електрику.

— Віднині так і роби. Скажи майстрові, що я так велів.

Електрик шанобливо дивився на отвір, охайно вирізаний у балці. Він пробурмотів:

— Де ти навчився так працювати, рудий?

Роркова повільна вдоволена усмішка виказала, що він зауважив визнання своєї перемоги.

— Я був електриком, сантехніком, заклепником і багато ким іще.

— І паралельно навчався?

— Певним чином.

— Збираєшся стати архітектором?

— Так.

— Ти станеш першим, хто тямить іще в чомусь, окрім гарненьких картинок та прийомів. Побачив би ти цих учених цуциків, яких присилають до нас із контори!

— Якщо ти вибачаєшся, то не варто. Я теж їх не люблю. Повертайся до своїх кабелів. Бувай!

— Бувай, рудий!

Наступного разу, коли Рорк з'явився на цьому будівництві, блакитноокий електрик помахав йому здаля рукою і покликав, щоб запитати поради, якої він не потребував; сказав, що його звати Майк і що він скучив за Рорком за кілька днів. Під час наступного візиту зміна саме виходила з роботи, і Майк зачекав, поки Рорк закінчить інспекцію.

— Може, по кухлю пива, рудий? — запропонував він, коли Рорк вийшов.

— Можна, — погодився Рорк, — дякую.

Вони вмостилися за столиком у кутку кабачка у підвалі, пили пиво, і Майк розповів улюблену історію про те, як гепнувся з п'ятого поверху, коли під ним провалилося риштування, про те, як він зламав три ребра, але вижив, щоб розповідати про це, а Рорк розповідав про свою працю на будівельних майданчиках. Насправді Майка звали Шон Ксав'єр Донніґан, але його справжнє ім'я всі давно забули; у нього був набір інструментів і старий «форд», і він заробляв на прожиття тим, що їздив з однієї великої будови на іншу всією країною. Люди мало що значили для Майка, але їхні вміння він цінував. Він обожнював фаховість у всіх її виявах. Він пристрасно любив свою роботу і не зносив тих, хто не був відданий якійсь одній справі. Він був фахівцем у своїй царині та не цінував нічого, крім майстерності. Його бачення світу було просте: існують майстри і некомпетентні люди; останні його не обходили. Він любив будинки, одначе зневажав усіх архітекторів.

— Був один, рудий, — сказав він повагом за п'ятим кухлем, — лише один, але ти зовсім молодий, щоб знати про нього. Це був єдиний чоловік, який щось тямив у будівництві. Я працював на нього, коли був у твоєму віці.

— І хто ж це був?

— Його звали Генрі Камерон. Думаю, він помер, відтоді багато років минуло. — Рорк довго дивився на нього, а потім мовив:

— Він не помер, Майку. — І додав: — Я працював із ним.

— Ти?

— Майже три роки.

Вони мовчки дивилися один на одного, і це остаточно зміцнило їхню дружбу.

За кілька тижнів Майк якось перестрів Рорка на будівництві та з подивом на потворному обличчі запитав:

— Послухай, Рорк, я чув, як старший казав пацану від підрядника, що ти затятий і впертий наймиршавіший покидьок, з яким він будь-коли мав справу. Що ти йому зробив?

— Нічого.

— Тоді про що, до біса, йшлося?

— Я не знаю, — відповів Рорк. — А ти знаєш?

Майк зиркнув на нього, стенув плечима і вишкірився:

— Не знаю.

На початку травня Пітер Кітінґ вирушив до Вашингтона наглядати за будівництвом музею, подарованого місту видатним філантропом, який у такий спосіб заспокоював свою совість. Будівля музею, як гордовито зазначив Кітінґ, була репродукцією не Парфенону, а Мезон Карре в Німі.

Кітінґа не було в офісі вже декілька днів, коли кур'єр підійшов до столу Рорка і повідомив, що містер Франкон бажає бачити його у своєму кабінеті. Коли Рорк увійшов до святилища, Франкон усміхнувся з-за столу і привітно сказав:

— Сідайте, мій друже, сідайте…

Але щось у Роркових очах, яких він ніколи ще не бачив зблизька, змусило Франкона знітитися і замовкнути, тому він сухо додав:

— Сідайте.

Рорк підкорився. Франкон секунду його розглядав, але не дійшов жодного висновку, лише вирішив, що у цього чоловіка найнеприємніше обличчя, проте погляд у Рорка був коректним та уважним.

— Ви той, хто працював для Камерона, так? — запитав Франкон.

— Так, — відповів Рорк.

— Містер Кітінґ дуже схвально відгукувався про вас, — Франкон спробував бути люб'язним і зупинився. Це була марна люб'язність; Рорк лише очікувально дивився на нього.

— Послухайте, як вас звати?

— Рорк.

— Послухайте, Рорк. У нас є клієнт з маленькими… дивацтвами, але він дуже поважний чоловік, дуже важливий, і ми повинні задовольнити його. Він доручив нам замовлення на офісну будівлю за вісім мільйонів доларів, але проблема в тому, що у нього є певні ідеї, якою має бути ця будівля. Він хоче таке, — Франкон вибачливо стенув плечима, перекладаючи на клієнта всю провину за безглузду пропозицію.