Він забув про свій перший будинок, про тодішній власний страх і сумніви. Він зрозумів, що все просто. Його клієнти погодяться на все, якщо він запропонує їм показний фасад, величний вхід і королівську вітальню, що неабияк вразить їхніх гостей. І це діяло на загальне задоволення: Кітінґ не переймався нічим, аби лише його клієнти були задоволені; клієнти теж нічим не переймалися, аби лише їхні гості були вражені. А гості взагалі нічим не переймалися.
Місіс Кітінґ здала в оренду свій дім у Стентоні та переїхала жити у Нью-Йорк до сина. Він не хотів цього, але не міг відмовити — вона його мати, і він не мав права їй заперечувати. Він зустрів її з певною втіхою; хотів вразити своїми успіхами. Але вона не вразилася; оглянула його кімнати, його одяг, його чекові книжки і мовила: «Поки що, Пітере, може бути».
Одного разу вона прийшла до нього на роботу, а за півгодини пішла собі геть. Того вечора він мусив півтори години просидіти нерухомо, стискаючи кулаки та потріскуючи кісточками пальців, вислуховуючи її поради.
— Цей тип, Візерс, носить набагато дорожчий костюм, ніж у тебе, Піті. Так не можна. Ти повинен дбати про свій престиж в очах цих хлопців. А той малий, який приніс тобі синьку, — мені не сподобалась, як він до тебе звертався… Ох, нічого, нічого такого, але я за ним поспостерігала б… А той довгоносий тобі аж ніяк не товариш… Я просто знаю, байдуже як… будь обережним із типом, якого вони називали Беннеттом. На твоєму місці я позбулася б його. Він амбітний. Я бачу ознаки…
Потім вона запитала:
— Ґай Франкон… у нього є діти?
— Донька.
— Ох, — сказала місіс Кітінґ. — І яка вона?
— Я ніколи її не бачив.
— Але ж, Пітере, це просто неввічливо, що ти не доклав зусиль, щоб познайомитися з родиною містера Франкона.
— Вона вчиться десь у коледжі, мамо. Колись познайомлюся з нею. Уже пізно, мамо, а завтра на мене чекає багато роботи…
Але він думав про цю розмову вночі, а також наступного дня. Він думав про це й раніше, до того ж часто. Він знав, що Франконова донька вже давно закінчила коледж і зараз працює в «Знамені», де веде маленьку авторську колонку про домашній інтер'єр. Більше він нічого про неї не довідався. Здавалося, у фірмі ніхто її не знає. Сам Франкон ніколи про неї не розповідав.
Наступного дня, за обідом, Кітінґ вирішив заговорити на цю тему.
— Я чув хороші відгуки про твою доньку, — сказав він Франкону.
— І де ж ти про неї чув? — зловісно запитав Франкон.
— О, нічого такого, знаєш, як це буває — щось десь почув. Вона дивовижно пише.
— Так, пише вона дивовижно, — Франкон зціпив уста.
— Справді, Ґаю, я дуже хотів би із нею познайомитися.
Франкон поглянув на Кітінґа і втомлено зітхнув.
— Ти ж знаєш, вона не живе зі мною, — сказав він. — Має власну квартиру — не певен, що пам'ятаю адресу… Гадаю, якось ти познайомишся з нею. Але вона тобі, Пітере, не сподобається.
— Стривай, чому ти так кажеш?
— Це одна з таких тем, Пітере… Боюся, що як батько я зазнав тотальної поразки… Скажи, Пітере, що каже місіс Маннерінґ про новий проект сходів?
Кітінґ відчув гнів, розчарування — і полегшення. Він дивився на опецькувату фігуру Франкона і розмірковував, яку ж зовнішність мала успадкувати його донька, щоб викликати таку відверту нехіть навіть у власного батька. Багата і страшна наче гріх — як і більшість із них, вирішив він. Але думав, що одного дня це його не зупинить. Він лише тішився, що цей день відкладено. Раптово у нього спалахнуло бажання відвідати Кетрін.
Місіс Кітінґ зустрічала Кетрін у Стентоні. Вона сподівалася, що Пітер забув про неї. Зараз вона знала, що не забув, хоча й рідко згадував про дівчину і ніколи не запрошував до себе додому. Місіс Кітінґ не називала її імені. Але часто тріскотіла про дівуль без копійки за душею, які ловлять на гачок блискучих юнаків. А також про перспективних юнаків, що їхні кар'єри зламало одруження з «неправильними» жінками; вона читала йому кожне газетне повідомлення про знаменитостей, які розлучалися зі своїми дружинами-плебейками, які не могли відповідати високому суспільному становищу чоловіків.
Того вечора, йдучи до Кетрін, Кітінґ замислився про ті кілька їхніх зустрічей; під час них не сталося нічого важливого, але це були єдині дні, що він запам'ятав протягом свого життя у Нью-Йорку.
Коли Кетрін дозволила йому увійти, він побачив, що перед його приходом вона була у дядьковій вітальні серед гармидеру листів, розкиданих на килимі, портативної друкарської машинки, газет, ножиць, коробочок і клею.
Читать дальше