Айн Ренд - Джерело

— Хто?

— Клод Штенґель. Ви ніколи не чули цього імені, але ще почуєте, якщо в когось вистачить сміливості відкрити його. Бачите, він виконує всю роботу, він справжній геній за лаштунками, а Франкон ставить свій підпис на ескізі й отримує всі лаври. Так скрізь робиться.

— Але чому містер Штенґель терпить це?

— А що він може зробити? Ніхто не хоче дати йому змоги почати. Ви знаєте, які більшість людей: вони не зійдуть із проторованого шляху, заплатять утричі більше, лише б хизуватися відомою маркою. Сміливості їм бракує, місіс Данлоп, сміливості. Штенґель — це великий митець, але лише кілька проникливих осіб здатні це зрозуміти. Він готовий піти власним шляхом, якби знайшов якусь видатну персону, як-от місіс Стайвесент, яка дала б йому шанс.

— Справді? — сказала місіс Данлоп. — Як цікаво! Розкажіть мені більше про цього Штенґеля!

Він чимало розповів їй. Коли ж вони закінчили огляд праць Фрідеріка Мовсона, місіс Данлоп трусила Кітінґову руку і казала:

— Це так люб'язно, так надзвичайно люб'язно з вашого боку! А ви впевнені, що не матимете клопотів на роботі, якщо організуєте для мене зустріч із містером Штенґелем? Я не наважувалася запропонувати і це було так люб'язно, що ви не розсердилися на мене. Це так безкорисливо з вашого боку, і навіть більше, ніж будь-хто інший зробив би на вашому місці.

Коли Кітінґ підійшов до Штенґеля, переказавши запрошення на обід, той вислухав його без жодного слова. Потім струсонув головою і різко запитав:

— А тобі що з цього?

Кітінґ не встигнув нічого відповісти, як той зненацька здійняв назад голову.

— Ага, — сказав він, — ага, розумію.

Потім він схилився вперед, зневажливо стуливши губи:

— Добре. Я піду на цей обід.

Коли Штенґель звільнився з фірми «Франкон і Геєр», щоб відкрити власне бюро, і взявся до свого першого замовлення — будинок для Данлопів, Ґай Франкон зламав лінійку об край столу і заволав до Кітінґа:

— Падлюка! Мерзенна падлюка! Після всього, що я для нього зробив!

— А чого ти очікував? — запитав Кітінґ, розвалившись у низькому фотелі навпроти. — Таке життя.

— Але мене вражає, як цей маленький негідник довідався? Вихопив замовлення з-під нашого носа!

— Я ніколи йому не довіряв, — стенув плечима Кітінґ. — Людська натура…

Гіркота в його голосі була щира. Штенґель йому не лише не подякував, а й на прощання кинув: «Ти ще більший мерзотник, ніж я думав. Успіху! Колись ти станеш видатним архітектором».

Так Кітінґ отримав місце головного проектувальника у Франкона і Геєра.

Франкон відзначив цю подію маленькою, скромною оргією в одному із тихих дорогих ресторанів. «За кілька років, — повторював він, — за кілька років ти побачиш, що станеться, Піте… Ти хороший хлопчик і подобаєшся мені, тому я тобі допомагатиму… Хіба ж я тобі не допомагаю?.. Ти далеко підеш, Піте… за кілька років…»

— У тебе краватка перекрутилася, — сухо сказав Кітінґ, — і ти розливаєш бренді на камізельку.

Готуючись виконувати свій перший проект, Кітінґ згадував Тіма Дейвіса, — як багатьох інших, які хотіли перемоги, боролися за неї, намагалися чогось досягти, але — переможені ним — зазнавали поразки. Він почувався тріумфатором, який здобув матеріальний доказ власної величі. Зненацька зрозумів, що сидить у кабінеті зі скляними стінами й витріщається на чистий аркуш паперу — сам-один. Щось скотилося з горла до шлунка, холодне і порожнє, — вже знане йому відчуття падіння в прірву. Заплющивши очі, він сперся на стіл. І досі не вірив, що від нього вимагають заповнити цей аркуш паперу, щось на ньому створити.

Це була лише маленька резиденція. Але замість уявити, як вона постає, бачив, що вона занурюється під землю; бачив її контури у вигляді ями, відучуваючи яму в собі, порожнечу, де марно жебоніли Дейвіс і Штенґель. Франкон сказав йому про споруду: «У будинку повинна відчуватися велич, розумієш, велич… нічого химерного… елегантна споруда… і в рамках бюджету». Це була Франконова концепція того, як подавати своєму проектувальнику ідею на її доопрацювання. У холодному ступорі Кітінґ уявив, як клієнти сміятимуться йому в обличчя; він чув тонкий, але всемогутній голос Еллсворта Тухі, який радить йому звернути увагу на відкриті для нього можливості в царині сантехніки. Він ненавидів кожен уламок каменя на землі. Він ненавидів себе за те, що обрав фах архітектора.

Коли почав малювати, намагався не думати про роботу, яку виконує; він подумки торочив лише, що Франкон це робив, і Штенґель, і навіть Геєр, і всі інші, а якщо вони могли це робити, то зможе і він.