— Ґейле, скільки ви ще можете брехати самому собі?
— Я не брешу. Все, що я зараз сказав, — це правда. Я думав, ви зрозуміли.
— Усе, що ви щойно сказали, — так. Але я не про це.
— Ви помиляєтеся в своїх припущеннях. І помиляєтеся, тримаючись за них.
— Хочете викинути мене геть?
— Ви ж знаєте, що я не можу цього зробити.
Вайненд перевів погляд на зображення будинку, що лежало лицем вниз. Він повагався хвилю, дивлячись на білий аркуш, а потім перевернув його та лагідно запитав:
— Розповісти вам, що я думаю про це?
— Ви вже розповідали.
— Говарде, ви казали, що будинок повинен стати втіленням мого життя. Думаєте, моє життя заслуговує на таке втілення?
— Так.
— Ви щиро так вважаєте?
— Щиро, Ґейле. Якнайщиріше. Це моя остаточна думка. Немає значення, що станеться між нами в майбутньому.
Вайненд відклав ескіз та взявся вивчати креслення. Коли він підвів голову, мав свій звичний спокійний вигляд.
— Чому ви не з'являлися тут раніше? — запитав він.
— Ви були зайняті зі своїми приватними детективами.
Вайненд розсміявся:
— А, це? Не зміг опиратися старій поганій звичці, й мені було цікаво. Тепер я знаю про вас усе — за винятком жінок у вашому житті. Або ви дуже обережний, або їх було небагато. Жодної інформації з цього приводу не виявлено.
— Їх було небагато.
— Гадаю, я сумував за вами. Це було наче заміна — збирати інформацію про ваше минуле. Чому ж ви не приходили?
— Ви так наказали.
— Ви завжди такий слухняний?
— Коли бачу в цьому сенс.
— Добре, ось мій наказ, я сподіваюся, ви вважатимете його слушним: приходьте до нас сьогодні вечеряти. Я візьму ескізи, щоб показати їх дружині. Я досі нічого не сказав їй про будинок.
— Ви не казали їй?
— Ні. Я хочу, щоб вона це побачила. І хочу, щоб ви з нею зустрілись. Я знаю, що в минулому вона не була до вас доброю — я читав те, що вона писала про вас. Але це було дуже давно. Сподіваюся, тепер це неважливо.
— Так, це неважливо.
— Отже, ви прийдете?
— Так.
Домінік стояла біля засклених дверей своєї кімнати. Вайненд подивився на світло зірок на закрижанілому даху зимового саду. Він побачив, як відбите світло окреслило лінії її профілю, тьмяно осяваючи повіки і щоки. Подумав, що це освітлення їй личить. Вона неквапливо обернулася, і світло стало німбом навколо ясної маси її прямого волосся. Вона всміхнулася так, як усміхалася завжди, з привітним розумінням:
— Що сталося, Ґейле?
— Доброго вечора, люба. Чому ти про це запитуєш?
— У тебе щасливий вигляд. Можливо, це неточне слово, але найближче до нього.
— «Задоволений» — ось найближче слово. Я відчуваю, що помолодшав років на тридцять. Це не означає, що я хочу стати тим, ким був тридцять років тому. Це неможливо. Але відчуття таке, ніби я перенісся назад у часі й не змінився, залишився такий, як зараз, повернувся до джерел. Це доволі нелогічно, і неможливо, і чудово.
— Таке відчуття зазвичай означає, що ти когось зустрів. Зазвичай це має бути жінка.
— Зустрів. Не жінку. Чоловіка. Домінік, ти дуже вродлива сьогодні. Але я завжди це кажу. Це не те, що я хотів сказати. А це: я радію, що сьогодні ти така гарна.
— Ґейле, у чому річ?
— Ні в чому. Лише дивуюся, скільки всього є непотрібного, і як насправді легко жити.
Він узяв її руку і підніс до своїх уст.
— Домінік, я весь час думаю, яке це диво, що наш шлюб триває. Зараз я вірю, що його ніщо не зруйнує. Ніщо і ніхто. — Вона прихилилася спиною до скляних дверей. — Я маю подарунок для тебе — не нагадуй мені, що ці слова я вимовляю частіше за інші. Точніше, я матиму дарунок для тебе наприкінці літа. Наш будинок.
— Будинок? Ти довго про це не згадував. Я думала, ти забув.
— Останніх півроку я не думаю ні про що інше. Ти не змінила думки? Ти справді хочеш виїхати з міста?
— Так, Ґейле, якщо цього хочеш ти. Ти вже знайшов архітектора?
— Я зробив навіть більше. Я приніс додому ескіз, щоб показати тобі.
— Я хотіла б його побачити.
— Він у моєму кабінеті. Ходімо, поглянеш.
Вона всміхнулася і взяла його за зап'ясток, легенько стиснула йому руку пальцями, наче лагідно підбадьорюючи, і пішла з ним. Він відчинив двері до кабінету і пропустив її вперед. Увімкнене світло падало на ескіз, що лежав на столі, повернутий до дверей.
Вона завмерла, вчепившись руками в одвірок. Із цієї відстані було важко розгледіти підпис, але вона впізнала цей стиль, вона знала лише одну людину, яка могла спроектувати цей будинок.
Читать дальше