Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

Капітан Кук рушив на сушу, воліючи зустрітися з вождями, вмилостивити їх — назустріч йому вийшли натомість сотні розгніваних гавайців. За одну мить юрба перетворилася на розлючений натовп. У Генрі перед очима капітана Кука вбили — груди йому проштрикнули списом, череп проламали — і кров його змішалася з хвилями. Одна мить — і великого мореплавця не стало. Тубільці пошматували його тіло. Пізно ввечері індіанець в каное завдав їм найбільшої образи — жбурнув на палубу корабля кавалок капітанового стегна.

Генрі спостерігав за тим, як на знак помсти англійські моряки спалили дощенту ціле поселення. Вони заледве стрималися, щоб не вирізати всіх чоловіків, жінок і дітей на острові. Понівечені голови двох індіанців настромили на палю — і настромлять ще, пообіцяли моряки, якщо тіло капітана Кука не повернуть, щоб належно поховати. Другого дня мертвого капітана повернули на «Резолюшн», тільки без хребта й ніг, яких так ніде й не знайшли. Генрі бачив, як рештки командира корабля поховали в морі. Капітан Кук ніколи ні слова не сказав до Генрі, а Генрі — дотримуючись поради Бенкса — жодного разу не трапився йому на очі. Але Генрі Віттекер був живий, а капітан Кук — мертвий.

Він сподівався, що після трагедії вони повернуться до Англії, але даремно. Капітаном став чоловік на ім’я містер Клерк. Вони ще не сповнили своєї місії — віднайти Північно-Західний прохід. Щойно настало літо, корабель знову вирушив на північ, у нестерпний холод. Генрі обсипало попелом і пемзою з вулкану. Свіжі овочі вже давно поїли, доводилося пити солонкувату воду. Судно переслідували акули, ласуючи нечистотами з вбиралень. Вони з містером Нельсоном задокументували одинадцять нових видів полярної качки — і дев’ять з них з’їли. Він бачив, як повз їхній корабель ліниво проплив велетенський білий ведмідь. Спостерігав, як індіанці прив’язували себе до маленьких каное, вкритих хутром, і плавали в воді так, наче злилися зі своїм човном в одного звіра. Дивився, як індіанці мчали по льоду, а їхні пси тягнули їх уперед. Був свідком, як наступник капітана Кука — капітан Клерк — загинув у тридцять вісім років і знайшов свій останній притулок у морі.

Тож Генрі пережив уже двох англійських капітанів.

Вони вдруге відмовилися від затії з Північно-Західним проходом. Попливли на Макао. Він бачив цілі флотилії китайських джонок і знову зустрів представників Голландської Ост-Індської компанії в чорній одежі й простих черевиках на дерев’яній підошві, якими аж кишіло довкола. Здавалося, що в кожному куточку світу хтось та й був у боргу перед якимось голландцем. У Китаї Генрі дізнався про війну з Францією і революцію в Америці. Вперше про них почув. У Манілі він побачив іспанський галеон, навантажений, як подейкували, сріблом на два мільйони фунтів. Свої снігоступи він виміняв на іспанський морський кітель. Зліг від дизентерії — всі вони злягли — але одужав. Генрі побував на Суматрі, а відтак на Яві, де вкотре побачив, як заробляють на хліб голландці. Узяв це собі на розум.

Вони востаннє обігнули мис Доброї Надії й взяли курс на Англію. 6 жовтня 1780 корабель без пригод причалив у Дептфорді. Генрі провів у морі чотири роки, три місяці й два дні. На сушу він зійшов двадцятилітнім молодиком. Упродовж усієї подорожі він поводився як годиться джентльменові. І сподівався, що його репутація дійде до вух сера Джозефа Бенкса. До того ж Генрі був пильним спостерігачем і ревним ботанічним колекціонером — як йому й було сказано — і тепер чекав, що зможе доповісти про свою працю господареві К’ю.

Він покинув корабель, одержав платню, дістався до Лондона. Місто потопало в безладі й бруді. 1780-й видався жахливим роком для Британії — розлючені натовпи, різанина, осатанілі противники католицизму, спалений дощенту маєток лорда Менсфілда, рукави, що їх відірвали від сутани Архиєпископа Йоркського й пожбурили йому в обличчя просто посеред вулиці, випущені на волю в’язні, воєнний стан — але Генрі про це не чув і перейматися не збирався. Він пройшов через ціле місто до площі Сохо, 32, прямісінько до помешкання Бенкса. Хлопець постукав у двері, назвав своє ім’я й завмер на місці, чекаючи на свою винагороду.

Бенкс відіслав його в Перу. Ось і винагорода для Генрі.

Бенкс здивувався, угледівши на порозі Генрі Віттекера. За ті кілька років він уже встиг забути про того хлопчиська, але був надто розумний і надто ввічливий, щоб це показати. Бенкс тримав у голові колосальні знання й чималу відповідальність. Він не лише наглядав за розростанням садів К’ю, а й опікувався незліченними ботанічним експедиціями по всьому світу. У 1780-х не було такого корабля, що причалив би в Лондоні й не мав на палубі рослини, насіння, цибулини чи живця для сера Джозефа Бенкса. До того ж він належав до вищого товариства й стежив за найновішими науковими розробками в Європі в усіх галузях — від хімії з астрономією до розведення овець. Простіше кажучи, сер Джозеф Бенкс не мав коли й угору глянути, й за останні чотири роки думав про Генрі Віттекера геть не так часто, як Генрі Віттекер про нього.