Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

До початку XVIII століття перуанська — або ж єзуїтська — кора була найціннішим товаром, що його везли з Нового Світу до Старого. Один грам чистої єзуїтської кори коштував стільки ж, як грам срібла. То були ліки для багатіїв, але в Європі ними аж кишіло, і ніхто з них не хотів умерти від малярії. Коли єзуїтська кора вилікувала Людовіка XIV, ціни стрибнули ще вище. Якщо Венеція багатіла від торгівлі перцем, а Китай — від продажу чаю, то єзуїтам статки приносила кора перуанських дерев.

Тільки британці не квапилися визнавати чудодійну силу цинхони — здебільшого через власні упередження проти іспанців та папістів, а почасти тому, що й далі вважали за краще пускати недужим кров, замість давати їм чудернацькі порошки. До того ж добути з хінного дерева ліки було не так легко. Існувало мало не сімдесят видів дерева, і ніхто достеменно не знав, яка саме кора діє найсильніше. Доводилося сподіватись на чесність збирача кори — зазвичай індіанця за шість тисяч миль. Порошки, що їх лондонські аптекарі продавали як начебто «єзуїтську кору», потрапляли до країни через таємні бельгійські канали й були переважно нікудишніми підробками. Втім, кора врешті-решт привернула увагу сера Джозефа Бенкса, який захотів дізнатися про неї більше. І тепер таке ж саме бажання — що приховувало в собі тонкий натяк на можливі багатства — виникло і в Генрі, який щойно очолив власну експедицію.

Невдовзі Генрі вже пробирався углиб Перу як чоловік, якого підганяють у спину кінчиком багнета — тільки за багнет йому правила його жадоба. Перед смертю Росс Найвен дав Генрі три слушні поради про те, як мандрувати Південною Америкою, і юнак мудро їх дотримувався. Перша: ніколи не взувай черевиків. Загартуй свої стопи, доки ті не стануть схожі на стопи індіанців, і назавжди забудь про прілі обійми мокрої звіриної шкури. Друга: позбудься важкого вбрання. Одягайся легко, щоб звикнути, як індіанці, до холоду. Так ти будеш здоровіший. І третя: як індіанці, щодня купайся у річці.

Ось і все, що знав Генрі, крім того, що цинхона обіцяє добрий заробіток і що росте вона тільки в високих Андах, у віддаленій провінції Перу під назвою Лоха. Він не мав ні порадника, ні мапи, ні книжки, які б ще щось йому підказали, тож мусив сам давати собі раду. Перед тим, як дістатися до Лохи, Генрі пережив річкові переправи, колючі чагарники, змій, хвороби, спеку, холод, дощ, іспанських можновладців і — найбільшу небезпеку — власну команду — впертих мулів, колишніх рабів і розлючених негрів, чиї говірки, образи й таємні змови він допіру починав розгадувати.

Босоногий і голодний, він прямував уперед. Щоб не вибитися з сил, жував листя коки, як індіанці. Вивчив іспанську, себто затявся, що вже може говорити по-іспанському і що люди вже можуть його розуміти. Коли ж не розуміли, він кричав на них щораз голосніше й голосніше, доки тим нарешті не ставало ясно. Врешті-решт він дістався до провінції під назвою Лоха. Розшукав і підкупив каскарильєрів, або ж «зрізувачів кори», — місцевих індіанців, які знали, де ростуть путні дерева. Та пошуків не припиняв і знайшов приховані від чужого ока гущавини, де росли хінні дерева.

Як син садівника, Генрі відразу ж помітив, що більшість дерев зачахли, хворі, з облупленою корою. Кілька цинхон мали стовбур завтовшки як його стан, але не більше. Він узявся обкладати мохом місця зі здертою корою, щоб ті позагоювалися. Каскарильєрів Генрі вчив зрізати кору поздовжніми смугами замість вбивати дерево, вирізаючи кору кільцями довкола стовбура. Інші хворі дерева він повирубував, щоб звільнити місце молодим. Генрі не покидав роботи, навіть коли сам хворів. Якщо недуга чи зараження звалювали його з ніг, він наказував індіанцям прив’язати його, як бранця, до мула, щоб далі щодня навідуватися до своїх дерев. Їв морських свинок. Застрелив ягуара.

У Лосі він провів чотири жалюгідні роки, сам босоногий і закоцюблий, ночував у халупі разом з босоногими й закоцюблими індіанцями, які палили кізяки, щоб зігрітися. Він далі піклувався про зарості цинхон, які за законом належали Іспанській королівській аптеці, та які Генрі потайки вважав своїми. Він був надто глибоко в горах, щоб у його справи втручався хтось із іспанців, а з часом навіть індіанцям він перестав надокучати. Виявилося, що найсильніщі ліки можна добути з хінних дерев із найтемнішою корою, а найкращу кору мають наймолодші пагони. Отож годилося їх обрізати. Він визначив і назвав сім нових видів цинхони, але з більшості з них жодної користі, на його погляд, не було. Генрі зосередився на найціннішому виді — так званій цинхоні червоній. Він щепив її до кореневища міцніших, стійкіших до хвороб видів цинхони, щоб одержати більше кори.