Цзян Жун - Вовк-тотем

У цьому році весна настала напрочуд рано — більше ніж за місяць. Після кількох вітрів степ зазолотився: з-під снігу звільнилася пожовкла восени трава, а на пагорбках з сонячного боку деінде несподівано витнулися зелені зубчики свіжої трави. Услід за цим прийшли затяжні сухі вітри й теплі дні, тож коли скотарським господарствам настав час переміщати свої оселі на пасовища в очікуванні весняного окоту, людям довелося боротися з посухою й попереджати пожежі, щоб захистити ягнят.

Ґао Цзяньчжун трохи спізнився: заробітчани, яких місцевий автопарк набирав звідусіль у бригади капітального будівництва, помітивши минулого року пожвавлення на закупівельному пункті, коли виробнича бригада Ґасмаа продавала там дзеренів, почали заздрити їм, тож випитували в мисливців місце, однак ті сказали, що всіх кіз звідти вже вирили; тоді заробітчани, прихопивши ґуаньдунського солодового цукру, прийшли підпрягтися до Баяра, однак малий відправив їх до іншої, порожньої ущелини; зрештою, ці чужинці — вихідці здебільшого з північно-східних монголів-селян — знайшли слабке місце степових монголів — горілку — й напоїли міцною гаоляновою горілкою чабана Санжа та нарешті випитали в нього місце, де заховані мерзлі кози. Вони дісталися туди першими — раніше від вовчих зграй і від Ґао Цзяньчжуна, коли тіла дзеренів тільки-но показалися з-під снігу, й отаборилися навколо місця облави, а потім — за один день — винесли звідти всіх кіз — малих і великих, гарно збережених і зіпсованих, а потім вивезли їх наступної ночі чотирма колонами машин на закупівельний пункт колгоспу Баянговь.

Конопаси другої бригади потім декілька ночей поспіль чули несамовите виття голодних вовків, луна від якого йшла порожньою ущелиною. Виття довго не вгавало, аж конопаси почали хвилюватися й пильно чатували своїх коней і вдень, і вночі, не наважуючись відступити від них ані на крок, а розкидані по юртах їхні родичі вимушені були сумувати від довгої розлуки з ними.

Невдовзі Комітет пасовища офіційно випустив оголошення про відновлення традиційних щорічних заходів у степу з відловлювання вовченят, причому цього року передбачено було набагато вищу винагороду, про що спеціально потурбувався військовий представник на пасовищі Бао Шуньґуй. Поширилася чутка про те, що цього року закупівельна ціна на шкурки вовченят буде надзвичайно великою. А як відомо, легка, м’яка й красива шкурка вовченяти є цінним і рідкісним матеріалом для жіночих курток, які на цей час уже стали улюбленим одягом дружин керівників кількох північних провінцій і «твердою валютою», якою чиновники нижчих рангів давали хабарі.

Біліґ останнім часом мовчав, тільки палив люльку за люлькою. Чень Чжень якось почув, як Старий сказав сам до себе: «Серед вовків повинен спалахнути гнів».

Важка чорна хмара виринула з-за горизонту, з боку північного кордону. Вона котилася й вирувала, здіймаючись просто в синє небо, — така зловісна, ніби щільний дим від чорного вогню. За мить хмара проковтнула всі гори на сотні лі навколо, ніби величезною чорною лапою придавивши верхівку пасовища. Однак помаранчевого сонця на заході хмара не затулила. Вона принесла з собою північний вітер з рясним снігом, який миттю замів розлогий Орхонський степ. Метушливі сніжинки в косому сонячному промінні були схожі на сарану, яка зібралась у мільйонний табун і, розмахуючи своїми жовтими крильцями, наввипередки кинулася на поживне пасовище.

У Монголії кажуть: вовки прибігають за вітром. Тож орхонські вовки, які десятками років діяли в межах і поза межами країни, слідом за цим переможним наступом зими на весну, проминули прикордонні пости, перестрибнули протипожежні яри, розсипались по трасах прикордонних патрулів і смертельно помстилися Орхонському степу. За кордоном перепад температур у горах і в долинах був значний, трава була ріденькою, а кіз — мало, тож вовки голодували. А оскільки цього року запаси замороженої під снігом їжі у місцевих вовків пограбували, за кордоном весна була ще сутужнішою і вовчим зграям було важко ловити легконогих дзеренів. Тож великий гурт голодних вовків заздалегідь зібрався на кордоні. Очі в цих вовків, які тепер намірилися перетнути кордон, були по-особливому червоними, апетит — надзвичайно великим, дії — неймовірно жорстокими, причому вони абсолютно не зважали на наслідки. Майже кожен з їхніх ватажків був налаштований здобути їжу навіть ціною власного життя. А в Орхонському степу люди саме були зайняті відловлюванням вовчого молодняка й до зовнішньої загрози поставилися дуже безпечно.