Цзян Жун - Вовк-тотем

У Ченя затремтіли обидві руки, адже він ніколи не думав про те, щоб власними руками вбити Вовчика — він же ж виростив його з таким ризиком і труднощами! З усіх сил стримуючи сльози, він ще раз почав прохати:

— Батьку, послухайте мене, хіба ж я зможу підняти на таке руку… Якщо буде хоч крихітка надії, я все одно хочу врятувати його…

Обличчя Старого відразу спохмурніло, він сердито прокашлявся, потім смачно плюнув на сніг і прокричав:

— Ви, ханьці, ніколи не зрозумієте монгольських вовків!

Сказавши це, Старий сердито сів на коня, люто стьобнув його батогом і, не обертаючись, помчав до своєї юрти.

Душу Ченя пронизав такий гострий біль, ніби це його душу так люто стьобнули батогом.

Обидва хлопці стояли, ніби їх прибили паколом до засніженої землі, ніби вони втратили свої душі.

Ян Ке копнув сніг носком чобота й, понуривши голову, сказав:

— Батько ще ніколи так на нас не сердився… Вовчик уже не цуценя, він виріс і може з нами боротись за свою свободу, адже вовки — справжні представники тих істот, які «без свободи воліють умерти». Тож так, як зараз, Вовчик, либонь, не житиме. Гадаю, нам краще послухатись Батька й виявити пошану до Вовчика, останній раз як до справжнього вовка.

Сльози Ченя замерзли на його щоках вервечкою крижаних намистинок. Він зітхнув і сказав:

— Думаєш, я не розумію, що мав на увазі Батько? Однак, зважаючи на свої почуття, хіба я зможу підняти руку? Я навіть свого сина, якщо він буде в мене в майбутньому, не любитиму так безтямно, як Вовчика… Мені потрібно ще подумати…

Вовчик, який втратив багато крові, похитуючись, підвівся й пішов до краю вовчого кола, де лапою вирив декілька великих грудок снігу з-поза меж кола й розкрив пащу з наміром їх проковтнути. Чень Чжень поспішив обійняти його й запитав у Яна:

— Вовчик, напевне, хоче снігом зупинити біль, чи можна дозволити йому це?

— Я думаю, що він хоче пити, — сказав Ян Ке. — Адже хіба можна не відчувати спрагу, коли втратив так багато крові? Я думаю, що зараз слід дати йому можливість робити, що хоче, нехай сам вирішує свою долю.

Чень розтиснув руки і Вовчик відразу ж почав у всю пащу ковтати грудки снігу. Зовсім ослабленого Вовчика мучили ще й біль та холод, тож він усім тілом страшенно тремтів, ніби в давнину степовий раб, якого на покарання кинули на мороз без куртки. Насамкінець Вовчик уже не міг стояти, тож ліг на землю, мов його розбив параліч, і з великим зусиллям скрутився калачиком, закривши хвостом ніс і морду. Він усе ще тремтів — з кожним ковтком морозного повітря його тіло стискалось, мов у конвульсіях, а під час видиху тремтіння трохи спадало, і так ці напади тремтіння продовжувались у ритмі його дихання, яке довго не могло припинитись остаточно. У Ченя починало терпнути серце, адже він ще ніколи не бачив Вовчика таким безсилим і безпомічним. Він пішов і знайшов якесь товсте повстяне покривало й підстелив її під Вовчика, при цьому він невиразно відчував, як Вовчикова душа по краплині відділяється від його тіла, тож він уже не був схожим на те вовченя, якого Чень колись виховував.

В обід Чень зварив Вовчику цілу каструлю каші з м’ясом і жирним овечим курдюком, потім домішав у неї кілька грудок снігу, щоб трохи остудити, й приніс Вовчику. Вовчик зібрав усі свої сили, щоб набути колишнього вигляду голодного вовка, який жадібно їсть, однак у нього це вже не виходило. Він їв із тривалими зупинками, під час їжі стікав кров’ю й кашляв. З його рани в глибині горла продовжувала йти кров, тож горщик каші, який зазвичай зникав за один раз, тепер розтягнувся на два дні й три харчування.

Протягом цих двох днів Чень Чжень та Ян Ке день і ніч по черзі дуже уважно стерегли Вовчика й доглядали за ним. Однак Вовчик раз за разом їв дедалі менше, а в останній присіст майже нічого не проковтнув, окрім власної крові. Тоді Чень Чжень поспішив сісти на коня, прихопив із собою три пляшки степової горілки й запросив ветеринара з бригади. Той побачивши, що скрізь на землі кров, сказав:

— Не витрачайте зусиль. Якби це був собака, а не вовк, то він би давно вже здох.

Ветеринар не дав їм навіть однієї пігулки, скочив на коня й помчав до інших юрт.

Ранком третього дня Чень Чжень, щойно вийшовши з юрти, побачив, що Вовчик сам сповз із повсті й лежить на землі, закинувши голову, та швидко дихає. Коли вони з Яном Ке підбігли подивитись, у них обох трусились від страху руки й ноги. Шия Вовчика так набрякла, що мала ось-ось луснути, здавлена ошийником, тож він міг вдихнути хоча б півковтка повітря, тільки закинувши назад голову. Чень Чжень поспішив ослабити Вовчику ошийник на дві дірки, і той почав дихати на повні груди, але ніяк не міг відсапатись, проте, доклавши всіх зусиль, підвівся. Хлопці розкрили йому пащу й побачили, що половина його десни й усе горло сильно набрякли, причому шкіра на набряку почала вже гноїтись.