Цзян Жун - Вовк-тотем

Найближча до людей картина була ще жахливішою: усі дзерени, яких вовки могли дістати з-під снігу, були вириті з снігових ям і витягнуті на поверхню. Уздовж краю глибокої западини тягнувся сніговий рівчак — слід, який проклали вовки, коли тягли своїх «полонених». Цей рівчак завершувався місцем бійні й дикого бенкету. Вовки були марнотратниками — з’їли лише нутрощі й гарніше м’ясо, а рештки залишили розкиданими по снігу. Очевидно, зграя почуяла людей і собак, що наближалися сюди, тож щойно полишила це місце — ще сніг курів за їхніми лапами, а политі вовчою сечею місця ще не встигли замерзнути.

Вовки монгольського степу — майстри польових битв на снігу, вони знають міру війні. Дзеренів, які забігли далі вглиб — чи виднілися вони на поверхні, чи потонули в снігу, — вовки полишили, навіть слідів спроб зайти далі не було. Витягнутих ними з-під снігу баранів було достатньо, щоб нагодувати декілька вовчих зграй, а тих дзеренів, які залишилися в снігу, вовки хотіли зберегти свіжомороженими до весни, коли розтане сніг. Тож ця широченна снігова западина з її сніжним озером була природним холодильником, де вовки взимку зберігали їжу. Старий Біліґ казав, що в Орхонському степу у вовків скрізь є крижані або снігові «льохи», цей же — найбільший з-поміж них. Знайшовши такі крижані льохи, вовки часто складують там м’ясо, щоб забезпечити собі запас на голодну весну. Ці м’ясисті й жирненькі замерзлі дзерени — порятунок худим і голодним вовкам, яким удалося перетерпіти чергову зиму; вони — навіть більш ласий шматок їжі, ніж схудлі за зиму живі тварини. Старий, вказуючи на снігову западину, засміявся:

— Степові вовки вміють пожити ще краще, ніж люди. Це у вовків чабани навчилися того, коли слід різати корів і овець та заморожувати їхнє м’ясо про запас — саме на початку зими, коли тварини нагуляють жирок.

Бар та інші собаки, побачивши живих кіз, кинулися сюди, загрузаючи в снігу на кожному стрибку — в них прокинулись мисливська жилка й жадоба крові. Однак і вони зупинилися на місці, де закінчувалися вовчі сліди, не наважуючись просуватися далі вперед, однак витягуючи нервово шиї й завиваючи та гавкаючи на дзеренів.

Декілька боязких дзеренів так злякалися, що стрімголов кинулися в снігове «озеро», однак, не зробивши й кількох кроків, провалилися під кірку і з клекотанням пішли на дно снігової ями крізь пухкий і розсипчастий сніг. Вони борсалися з усіх сил, однак уже за мить зникли з очей, хоча сніг за ними ще стікав униз, ніби в пісковому годиннику, і чим далі, тим глибше, утворюючи на тому місці вир. Одному з баранів тієї миті, коли кірка тріснула, вдалося зачепитися передніми копитами за відносно тверду поверхню, тоді як задня половина його тіла опинилась у сніговій ямі, тож на короткий час він зміг урятувати одну свою половину.

Дорогу в снігу нарешті прокопали, і вози спустилися згори. Дійшовши до кінця дороги — а далі рухатися вони вже не могли — вози зупинилися рядком і люди почали відкидати сніг, щоб звільнити місце для вантажу.

Усі чоловіки підійшли до Біліґа. Він сказав:

— Погляньте, як міцно змерзся сніг із західного боку! І ямок у снігу там майже немає, натомість багато «міток» дзеренів і слідів від їхніх копит — видно, чимало кіз таки втекли.

Чабан Санж сказав:

— Однак, я дивлюся, що й вовки тут припустилися прорахунку — якби їхній ватажок послав трьох-п'ятьох із них перекрити цей шлях, то вони б не втратили жодної кози з цієї отари.

— Якби ти був вовчим ватажком, то б, напевне, помер з голоду, — пирснув Біліґ. — Якщо вбити всіх кіз за один раз, то що ти наступного року їстимеш? Вовки не такі жадібні, як люди, і розраховують усе краще за нас! Вони знають, як зводити рахунки!

— Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися.

— А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці.

Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх: