Федерико Андахази: Конкістадор

З озера дмухав свіжий вітерець, приносячи з собою пахощі квітів, що росли на чинампах — штучних острівцях, завдяки яким ці болотяні землі перетворились на велике плавуче місто. Сонце ще не зійшло — лише з’явилося червоне сяйво за горами, — але головне місто імперії вже прокинулось після нічного сну. Повсюдно снували каное, оздоблені малюнками яскраво-червоних, зелених чи жовтих птахів та змій, важко навантажені маїсом, фруктами та овочами. Ковдра оброблених земель ховала справжню будову цих острівців: стовбури дерев, скріплені тванню та глеєм, були прив’язані до багнистого дна якорями з густих коренів білої верби.

Ринкова площа, оточена мережею каналів, поволі залюднювалася — прибувало чимраз більше човнів із вантажем. Тут було саме осердя імперії мешиків, центр метрополії, куди з’їжджалися торговці з найвіддаленіших міст. На площі виставляли на продаж найдивовижніший крам, торгувалися багатьма мовами, і можна було побачити одяг з будь-яких областей імперії. Різноголосся купців, котрі один з-поперед одного вихваляли свій крам, змішувалося з ритуальною музикою, що линула з храмів. Флейти та барабани сповіщали, що невдовзі почнеться церемонія, котру одні нетерпляче чекали, а інші — ненавиділи усім серцем. Це був надзвичайний день, утім, ніщо не могло завадити місту жити у звичному ритмі.

Зграя стерв’ятників аура, що замешкала на верхівці Скелястого пагорба, зачаровано прислухалася до гуркотіння барабанів — птахи мали поважні причини, аби пильнувати. Аури знали, що вони на цій церемонії є головними гостями. Стерв’ятники чекали, поки нарешті заграють атекоколлі — труби з видовбаних мушель, що сповістять про початок обряду. Цього дня жертвою мали стати троє юнаків та немовля. Пожирачі падла ніби відчували, що вони у цьому обряді є посередниками між людьми та богами, тож чекали на мить, коли жерці жбурнуть їм ще теплі серця вбитих. Зжерши тельбухи, вони здіймуться у небо — саме так, наповнивши свої черева, вони доправлять підношення богові війни.

Й ось, нарешті, засурмили у мушлі. Лише дочекавшись такого сигналу, аури здійнялися з верхівки пагорба. Щоб дістатися міста, позолоченого острова посеред обрамленого горами озера, грифи мали подолати над водою величезну відстань. Вони пролетіли над широкими мурами, які захищали місто від повені. Звідси відкривався чудовий краєвид на міста-близнюки: Тлателолько, а за ним — Теночтитлан. Знесилені, але заохочені близькою здобиччю, стерв’ятники летіли над широким шляхом Тепеяк. Проминувши підйомні мости, що поєднували величні будівлі, котрі були зведені посеред озерного плеса, тепер вони милувалися краєвидом міста у повній красі: гори, що височіли навколо озера, видавалися дрібними та недосконалими порівняно з подвійною пірамідою Уей-Теокаллі, головного храму. Біля підніжжя Великої піраміди стерв’ятники зауважили жерців, що гострили об жертовний камінь обсидіанові ножі. Ніби їх було посвячено в обряд, птахи зайняли місця на верхівці піраміди, просто над троном государя — тлатоані.

У той час монархом був Ашаякатль. Більшість підданих вважали його за справедливого правителя, порівняно з його попередником, котрий зазнав слави через немилосердне збільшення податків. Ашаякатль справді полегшив податковий тягар, але ж якою ціною: влада в імперії стала ще жорстокішою, народам по сусідству стало геть сутужно. З іншого боку, імператор завжди знаходив привід, щоб влаштувати жертвоприношення. Вигравши бій, він віддавав полонених богові війни, якщо приходила посуха — жертвував дітей богові дощу, а якщо, навпаки, без упину лився дощ — жертву діставав бог Сонця. Сини Теночтитлана до жертвоприношень мали різне ставлення. Це був войовничий народ, тому більшість усе-таки схвалювала їх. Однак чимало було й таких, що потай вважали убивство людей гидкою справою і відмовлялися пити кров своїх братів. Таке розмежування корінилося у далекому минулому: ще їхні пращури-тольтеки у подібний спосіб різнилися між собою. Частина тольтеків поклонялася Тецкатліпоку, інші шанували Кетцалькоатля, вважаючи його верховним божеством, що протистоїть смерті та руйнуванню.

Антагонізм між цими двома богами й зробив їх творцями всесвіту: вони були нерозлучним дуетом, єдиним божеством, що містило в собі життя та руйнування, війну та мир, ніч та день. Але люди, стаючи на бік тієї чи іншої іпостасі божества, таким чином порушували його двоєдність, тому, врешті, з’явилися два бога, що були несхожі між собою і протиставлялися один одному. Тольтеки були втягнуті у міжусобиці: перемогли прихильники похмурого бога. Переможених прогнали з міста Тула, вони знайшли прихист у таємничому на той час місті Теотіуакані. Звісно, у того, кому неприйнятна сама думка про війну, кому за зброю править слово та переконання проти списа та стріли, обмаль шансів перемогти у війні.