Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Не згадуймо про нього,— коротко відказала Скарлет.— Він негідник з негідників. А от що з нами станеться?

Ешлі випустив з рук топорище й подивився вбік — погляд його полинув кудись далеко-далеко, куди їй несила була сягнути.

— Я й сам хотів би знати,— промовив він.— Мене непокоїть, що станеться не тільки з нами в Тарі, а й з усім Півднем.

Скарлет мало не огризнулася: «Та хай він западеться, увесь цей Південь! Тут нам самим як врятуватись!» — але не сказала нічого, бо раптом знемога налягла на неї дужче, ніж будь-коли. Від Ешлі даремно сподіватися навіть поради.

— Врешті-решт станеться те, що буває завжди, коли зазнає краху певна цивілізація. У кого досить тями й мужності, ті виживуть, а у кого їх нема — ті загинуть. Але ми бодай матимемо ту втіху, що бачили Götterdämmerung [3] Присмерк богів (нім.); у давньогерманській міфології — загибель світу внаслідок битви з темними силами. .

— Що?

— Присмерк богів. На лихо, ми, південці, вважали себе за богів.

— Ради Бога, Ешлі Вілкс! Не забивай мені голову всякою маячнею: хіба тобі не ясно, що це ж ми ось-ось загинемо?

Розпач в її голосі, здавалося, пробився до його свідомості, спонукавши вернутись думками із далеких мандрів, бо він ніжно взяв Скарлет за руки, обернув їх долонями вгору й подивився на мозолі.

— Найгарніші руки, які я тільки знаю,— сказав він і легенько поцілував обидві долоні.— Вони гарні тим, Скарлет, що дужі, й кожна мозоля на них як медаль, і кожне садно як відзнака за посвяту й завзяття. Вони загрубли, бо працювали заради нас усіх — заради твого батька, і дівчат, і Мелані, й дитини, й негрів, і мене. Я знаю, що ти думаєш, люба. Ти думаєш: «Стоїть цей непрактичний дурень і торочить нісенітниці про мертвих богів, коли небезпека загрожує живим людям». Правда ж бо?

Вона кивнула, бажаючи подумки, щоб він довіку так тримав її руки, але він відпустив їх.

— І ти прийшла до мене, сподіваючись на допомогу. Проте я нічим не можу допомогти.

В очах у нього була гіркота, коли він дивився на сокиру й купу стовбурів.

— Тепер нема у мене ні домівки, ні грошей, до яких я так звик, що й не надавав їм ніякої ваги. І я у цьому світі ні до чого не придатний, а мій світ, той, до якого я належав, відійшов у минуле. Я нічим не можу допомогти тобі, Скарлет, оце хіба що спробувавши стати сяким-таким фермером. Але цим я не втримаю для тебе Тару. Не думай, що я не розумію всієї прикрості нашого становища, живучи тут з твоєї ласки... Атож, Скарлет, з твоєї ласки. Я повік не зможу віддячити тобі за все, що ти зробила для мене й моєї родини з доброти свого серця. Що не день я усвідомлюю це все гостріше. І що не день виразніше бачу, який я неспроможний зарадити лихові, що спіткало нас усіх... З кожним днем через моє кляте сахання від дійсності мені все важче дивитися в обличчя тому новому, що підкидає нам дійсність. Ти розумієш, про що я?

Вона кивнула. Їй не дуже ясно було, що саме має він на увазі, вона просто затамувавши подих вслухалася в його слова. Це ж уперше Ешлі звіряв їй те, що у нього на серці, коли він блукає думками так далеко від неї. Його слова збуджували її, неначе ось-ось перед нею мала відкритися таємниця.

— Це прокляття, коли відчуваєш у собі нехіть глянути в вічі дійсності. До війни життя здавалося мені не реальнішим за гру тіней на ширмі. І це мене задовольняло. Мені не подобаються надто різкі контури речей. Я скорше волію ледь розмиті, розпливчасті обриси.

Він замовк і злегка всміхнувся, і в цю мить його пройняв дрож, коли холодний вітер продерся крізь благеньку сорочину.

— Коротше кажучи, Скарлет, я боягуз.

Його розмірковування про гру тіней і розпливчасті обриси нічого їй не говорили, але останні слова — це вже було щось зрозуміліше. Тільки вона знала, що ці слова неправдиві: боягузтва в ньому не було й на крихту. Струнке його тіло свідчило про кілька поколінь хоробрих і мужніх людей, а про геройські його вчинки на фронті Скарлет знала просто напам’ять.

— Але ж це неправда! Хіба боягуз міг би видертися на гармату, як ти під Геттісбергом, і зупинити відступ солдатів? І хіба сам генерал писав би Мелані листа про боягуза? І...

— Це не мужність,— втомлено мовив Ешлі.— Бій п’янить, як шампанське. І п’янить однаково боягузів і сміливців. Кожен дурень може стати хоробрим на полі бою, бо знає, що інакше його вб’ють. А я маю на думці зовсім інше. Це таке боягузтво, яке набагато страшніше від того, коли хтось кидається втікати, вперше почувши гарматний постріл.