Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Ох Вілле, а я гадала, що як війні кінець, то й усім нашим клопотам теж!

— Ні, мем.— Вілл підвів своє селюцьке обличчя з квадратовими щелепами й пильно глянув на неї.— Наші клопоти лише починаються.

— І скільки ж хочуть стягти з нас ще податку?

— Триста доларів.

На мить їй аж мову відібрало. Триста доларів! Це ж однаково, що три мільйони.

— Що ж...— насилу промовила вона.— Що ж... доведеться десь таки добувати ці триста доларів.

— О так, мем,— та ще з веселкою і Місяцем укупі.

— Але ж, Вілле! Хіба можуть вони пустити Тару з аукціону? Адже...

В погідному погляді його блідуватих очей проступили така гіркота й ненависть, що Скарлет навіть здивувалася.

— Гадаєте, не можуть? Ще й як можуть — і схочуть, і зможуть, і зроблять це за милу душу! Ви вже даруйте мені, міс Скарлет, але нашому краєві настав каюк. Ці саквояжники та пристібаї мають право голосу, а більшість нас, демократів, його позбавлено. У цьому штаті кожен демократ, в якого у шістдесят п’ятому році було записано в податкових книгах більш як дві тисячі доларів, не має виборчого права. Це означає, що випадають зі списків такі люди, як ваш тато, і містер Тарлтон, і Фонтейни, і Макре. Не можуть голосувати ті, хто воював і мав звання полковника, а в цьому штаті, міс Скарлет, полковників куди більше, ніж у будь-якому іншому штаті Півдня. Так само не можуть голосувати й ті, що були на урядовій службі за Конфедерації,— тобто випадають усі, від нотарів до суддів, а таких людей хоч греблю гати. Коротше, янкі добряче нас обкрутили з цією присягою на вірність: кожного, хто був бодай кимось до війни, позбавлено права голосу. Відшили усіх, хто хоч трохи меткіший, чи достойніший, чи заможніший.

Х-хе! Мені б дали право голосу, якби я прийняв цю їхню кляту присягу. Я й грошей ніяких у шістдесят п’ятому не мав, і вже запевно не був полковником і взагалі був ніхто. Але присягати їм я не збираюся. Навіть бачити не хочу тої нав’язливої присяги! Якби янкі по-чесному поводились, я присягнув би їм, але тепер дзуськи. Одне діло приєднати мене до Союзу, це нехай, але на якусь там ще Реконструкцію я не згоден. Не дам я їм присяги, навіть коли й на безрік мене позбавлять голосу... Але ось такі покидьки, як Гілтон, і негідники, як Джонас Вілкерсон, і білі голодранці, як Слеттері, і така нездаль, як Макінтоші,— вони всі голосуватимуть. І якраз вони й заправляють тепер усім. І коли вони схочуть накинути на вас не один, а десять податків, то й накинуть. Як і чорнюк — може вбити білого, і його за це не повісять і не...— Він знітився й урвав мову, і обом їм пригадалось, що скоїлося з самотньою білою жінкою на відлюдній фермі поблизу Лавджоя...— Ці чорнюки можуть будь-що вчинити супроти нас, а Бюро звільненців вигородить їх, і солдати захистять гвинтівками, ми ж навіть права голосу не маємо і взагалі нічого не можемо.

— Право голосу, право голосу! — скрикнула Скарлет.— Та до чого тут це право, Вілле? Ми ж про податки ведемо річ!.. Вілле, але ж усім відомо, що Тара — добра плантація. Якщо доведеться, ми зможемо закласти її, і за ці гроші заплатимо податок.

— Міс Скарлет, вас от розумом не обділено, але деколи ви таке бовкнете! Хто ж має досить грошей, аби позичити вам під вашу власність? Хто, крім зайд-саквояжників, що якраз і хочуть загребти Тару? Ні, за землю кожен тримається, в кого вона є. І ви теж не можете позбутися землі.

— Я маю діамантові сережки того янкі. Ми можемо їх продати.

— Міс Скарлет, але хто в тутешніх околицях такий грошовитий, щоб купувати сережки? У людей нема грошей на шматок м’яса, не те щоб на якісь цяцьки! Ось у вас є десятка золотом, а у більшості ваших сусідів, можу закластися, і того немає.

Вони знов замовкли, і Скарлет відчула себе так, немов б’ється головою об мур. Скільки вже за цей рік тих мурів виросло, що вона мусила товкти об них головою!

— То що ж ми робитимем, міс Скарлет?

— Не знаю,— відповіла вона тупо, наче їй до цього було байдужісінько. Нема у неї сили, щоб і цей ще мур пробивати: така втома пойняла її тіло, аж кістки занили. Навіщо тяжко гибіти, і боротись, і надриватись? Коли за кожним поворотом на тебе чигає поразка, та ще й шкіриться в’їдливо?

— Не знаю,— повторила вона.— Але не кажи нічого татові. Це може його розхвилювати.

— Ні, не казатиму.

— А кому-небудь ти вже казав?

— Ні, я зразу до вас прийшов.

Справді, подумалось їй, з поганими новинами кожен найперше звертається до неї,— вона вже втомилася від цього.

— А де містер Вілкс? Може, він щось порадить?