Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Не хочу, – буркнув хлопець.

– Добраніч, Геруню. Лягай. Завтра, точніше, вже сьогодні рано вставати до літака.

– Добраніч, мамо. – Герка здивувався, що не тільки мати, але й батько не читали мораль, не повчали. Навіть спецбесіди не провели.

Мати пішла. Затихли обережні кроки. Герка, тиняючись кімнатами, роздивлявся меблі, гардини, книги в золочених стародавніх палітурках, бронзово-кришталеві люстри, килими, підсвічники. Перед кабінетом батька син зупинився. Захотів перебрати колекцію орденів, потримати важкі монети кольору меду, але не наважився відчинити двері святої кімнати. Де той сьогодні спить? У себе? У спальні? За дверима – тиша. Щілин немає. Можливо, батько й зовсім ще не лягав – міряє нервовими кроками кабінет або стоїть перед великим портретом Лаврентія Павловича.

Удома Герка затримався на кілька днів через Макара. Канікули закінчилися, але в суді наполягли, щоб він дав свідчення. Хлопець кинув погляд на телефон, подивився на годинник. Телефонувати Льоньку пізно. Завтра й проводить. Обіцяв. За вікном починався снігопад. За прикметами Макарчиного діда – потепліє. Герка знову пройшовся кімнатами. Сніговий дощ поступово підсилювався. Незабаром здавалося, що окремі сніжинки падають не самі по собі – їх підштовхують інші лапаті сестри. Дерева в саду одягалися в біле вбрання. Біле опушення підперезало зелену огорожу навколо особняка. Герка глянув на приготовлену постіль. Подушка, простирадло, підодіяльник – усе білосніжне, як заметіль за вікном. «Білизна повинна бути білосніжною», – Герка завжди і потім пам’ятав, як наставляла мати хатню робітницю, коли та вперше переступила поріг будинку. Скільки ж минуло років? Коли в будинок прийшла Даринка? В останній рік війни? Чи на рік раніше? Те, що війна тривала, – точно. Щоб приборкати дурні, як сказала б мати, думки, Герка пройшовся по кімнаті й знову зупинився перед вікном. Не видно вже ні вулиці, ні паркана; зникли і ближні дерева, немов і не росли. За вікном – суцільна біла стіна. Справжня біла злива, але замість води небо виливало сніг…

Спить Льонько. Не бачить дива природи. А Макарко? Герка згадав камеру, куди одного разу приводив батько.

– Заборонено стороннім по «палацу» швендяти, – сказав, як відрубав, Павло Лаврентійович, але через день раптом сам почав розмову про в’язницю. – Дивитися там нема чого: злодії, убивці, враженята, контра смердюча, шпигуни.

– Радив по твоїх стопах слідувати, а що це таке, із чим його їдять – мов кота в мішку купую, – навів Герка той же аргумент, що й під час першої розмови.

– Гаразд! Бери Льонька – завтра після обіду поїдемо. Подивишся, як батько хліб добуває, – Павло Лаврентійович витримав паузу, зважуючи на невидимих терезах не слова – парадоксальну ідею, а зваживши, заговорив переконано, без тіні сумніву. – Будь моя воля – на екскурсію водив би малолітків у «палац», щоб стерв’яки вдихнули аромату параші, сьорбнули баланди, запам’ятали звірині пики – дивись, і зупинилася б людина перед заборонною межею.

Із нетерпінням Герка й Льонько чекали завтрашнього дня. З дитинства друзів вабили погони, але Льоньчин дід і чути не хотів, щоб онук пішов в органи.

– Годі, я за весь рід нахльобався гною. Робота не тільки важка й небезпечна – страшна, якщо в людині жевріє щось людське.

– А в книжках так цікаво! – не здавалися хлопці.

– Будь-яка робота цікава, коли до душі та за покликанням. Тільки в будь-якій, навіть найцікавішій роботі, крім цікавого, є ще багато іншого. А в нашій. – Старий раптом згорбився, немов ці два школярі закинули йому на спину лантух зерна. – А в нашій стільки цікавого, скільки, якщо не більше, і всього іншого. Тільки в книгах чомусь про інше – мимохіть, а то й зовсім замовчують. Якщо настане час, довідаєтеся про все – подякуєте. Тому, Герко, ти вчиняй, як знаєш, а Льонька не збивай із пантелику. Доки живий – онук погони органів не одягне.

Розгублені ходили хлопці. Кому вірити? Дідові? Павлові Лаврентійовичу? Цей стверджував, що немає цікавішої, важливішої, потрібнішої та кориснішої для народу й країни роботи, справжньої чоловічої роботи, ніж його служба.

Залізні двері широко відчинилися, здавалося, не чужою рукою, а самі собою чи від важкого камерного смороду, ще більш нестерпного й огиднішого смороду, ніж у шкільному туалеті… Герка мимоволі позадкував, але батько підштовхнув у спину. Перед очима встали високі, розмальовані соромітництвом сірі стіни, двоповерхові нари, параша в кутку. Під самою стелею одягнена у вічну кольчугу потужна електрична лампочка. Яскраве світло й сутінь вікна злилися воєдино. Ніколи Герка не міг згадати: чи видно через край «намордника» за вікном синяву неба. А те, що день видався сонячним і спекотним, запам’ятав добре, адже коли переступив назад поріг прохідної, відчув: не лише зробив крок з іншого світу, але й в іншу пору року – із зими в літо.