Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Згодом «гніздечко» стало схожим на невеликий музей старовини, де кожна річ займала належне їй місце. Все підбиралося не тільки з любов’ю, але й із великим смаком. Із часом найвибагливіший знавець і цінитель не знаходив в обстановці жодної вади. Щоправда, в тій кімнаті, де жила служниця, час від часу з’являлися рідкісні та дорогі, однак випадкові, що не підходили для інтер’єру будинку речі, привезені на службових вантажівках. До тієї кімнати гості не заходили. Туди заглядали лише ті, хто хотів щось придбати або з ким мати проводила обмін.

Іноді батько телефонував із роботи й попереджав про сюрприз. У такі вечори Герка виймав із шафи колекцію, готував, про всяк випадок, крейду, соду, щітки, оксамитку, лимон, лупи, а коли приходив батько – відразу ж сідали навколо стола й уважно роздивлялися орден або монету. Якщо придбання виявлялося новим – радощам не було меж, а якщо дублікат – за столом панувала робоча атмосфера; по черзі й разом, розглядаючи принесену річ, порівнювали зі своєю, визначаючи, яка краще збереглася; потім крейдою, лимонним соком або содою виводили жирну пляму, бруд чи звичайний наліт часу й дбайливо розкладали придбане на відведені місця…

Траплялося, батько приносив не одну-дві речі, а цілу колекцію. Герка захоплено крутив головою й захлинався від щастя:

– Н-ну, б-батю, ти дає-єш! Де вдалося відхватити таку безцінність?

– Багато знатимеш – незабаром постарієш, – звично-доброзичливо віджартовувався Павло Лаврентійович.

Мати ж, чомусь завжди ніяковіючи, повчала:

– Не чіпляйся, Геро, до батька з дурними запитаннями! Подивися краще, яка краса! Що за диво!

Але найбільше жінка захоплювалася стародавніми кулонами, сережками, перснями, медальйонами; очі її спочатку спалахували різнобарвним блиском, немов усотували в себе гру світла й тепло майстровитих рук, а потім дарували господарям та гостям усе багатство, внутрішню красу й силу каменю, «одягнену» для збереження в дорогоцінний метал. Побачивши в руках «сюрприз», жінка підстрибувала на одній нозі, мов школярка, обвивала чоловікову шию руками, повисала на ньому й промовляла з незвичною для Герки пристрастю: «Па-ав-во! Па-а-почко-о! Як я тебе сьогодні люблю!», а на вухо додавала пошепки: «Сьогодні буду любити». Як тільки син випускав дрібничку з рук, жінка відразу приміряла нове «придбання», дивилася в дзеркало, йшла в спальню.

Дрібнички Герку не цікавили, але орден новий чи монету не випускав би з рук. Наступного дня не міг дочекатися закінчення уроків, щоб привести Льонька додому! Друг міг оцінити та помилуватися раритетом, що незабаром не матиме ціни.

– Знову десь батько дістав?! – чи то стверджував, чи то запитував Льонько.

– Зв’язки в нього. – Герці ставало не по собі від допитливого погляду товариша.

– Скільки говорив своєму – і чути не хоче про ордени, монети чи іншу старовину. Чучело-опудало або роги – це по ньому. За рогами скажи – далі краю світу поскаче! Особливо, якщо не наші – заморські.

– А мушлі у вас які?! – заступився за Микиту Омеляновича Герка. – Усе натуральне – очей не відвести.

– От і батя про те ж: немає нічого кращого від створеного природою. Хоче ще й камінням зайнятися. Тільки не ювелірним, а природним. Мовляв, якщо вступаєш на геологічний – сам Бог велів.

Льоньчини й Герчини батьки товаришували, завжди збиралися разом на свята або сімейні урочистості. Катерина Юріївна ставила Льоньці за приклад Герку, а мати Герки не могла нахвалитися Льоньком. Обидві жінки співчували матері Макара, яка в молодості мала ефектніший, ніж вони вигляд, але зів’янула у ведмежому куті.

Катерина Юріївна рідко бачилася з колишньою подругою, хоча до поїздок синів на кордон жінки ставилися спокійно. Хлопці поверталися з тайги свіжі, рум’яні; підстрижуться, обріжуть нігті, відмиються та переодягнуться, здавалося, й зовсім не забиралися в нетрі. Лише чужорідні для міста слівця не один тиждень зривалися з їхніх уст, а потім близькі до них звикали або вони самі собою залишали хлопців – відпадали, як листя після перших холодів…

Ніколи так пізно Герка не повертався додому. У вітальні сиділа не лише мати. Довгі години очікування так розпалили Павла Лаврентійовича, що дружина не знала, як охолодити лють чоловіка. Поглянувши на сина, батько, вагаючись, покрокував навколо темного з мореного дуба стола, потім труснув головою й пішов, грюкнувши замість прощання високими дубовими дверима.

– Не можна так, Геруню. – Жінка хотіла сказати багато суворих і водночас теплих слів, але, як і Павло Лаврентійович, зрозуміла: зараз краще дати синові спокій. – Їсти будеш?