Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Коротше, вчися, внуку, і бери всю єнту мороку в свої руки. Гріх таку ліпоту від людей таїти, якщо, само собою, на той час ір-ро-ди безголові все не занапастять, а це ще більший гріх, бо порушене вже не воскресити…

– З’їздив би ти до міста. Розповів би у великому кабінеті. О-ось, як красно кажеш, мов співаєш – заслухаєшся.

Багато перейняв Макар від діда: манеру триматися й ходу, ставлення до справи й небагатослівність, а в розмові, щоб зробити йому приємне, часто міг ввернути не книжне слівце, до якого охочий мисливець-тайговик, красу якого розумів і цінував. Та й розмовляв він по-різному: то як мисливець або житель селища; іноді в гладке мовлення впліталася в’язь неписьменних предків, а іншим разом пересипав мову прислів’ями, приказками або вкраплював билинно-казкові самородки слів-самоцвітів.

– Справді поїдь, як оклигаєш. Доберися до самого верху. Однак не до «бобра» – до людини з душею, не засушеною папірцями…

– Сліди! Дивися, Макарчику, сліди! – перервала Жека думи брата. Він і справді пропустив неясні відбитки на стежці. І Буран стривожився…

– Молоток, Жеко! Не око – алмаз! Навчайтеся, хлопці!

Юнаки шанобливо дивилися на дівчисько. Пройшовши трохи вперед, Макар з’ясував, що до чого. Чужі сліди тяглися з ділянки Михайловича. Хоча сьогодні не збиралися до Далекого озера, але вирішили довідатися, який поспіх або потреба загнали людей у глушину. Тайболою ніхто дарма не вештається. Хтось роботою зайнятий або лихо в людей; дехто заявився зі злом. Були й диваки, які їхали «за туманом і за запахом тайги». На геологів не схоже: ні наметів, ні коней, ні оленів. У мисливців у цю пору немає роботи.

День видався важкий. Поверталися після перевірки ліспромгоспівської вирубки. Думали в найбільшу спеку відпочити, а тут довелося квапитися по несподіваному сліду. До зимарки підходили надвечір, коли спала лютість сонця, але гаряче повітря пробирало, здавалося, ще сильніше; так буває в парній, коли на розпечену кам’янку хлюпнуть кілька кухлів води з квасом.

Поспішали мовчки. Ніщо не порушувало розімлілої тиші. Лише іноді, коли нога випадково потрапляла на пересохлі сучки, лунав жалібний тріск, немов гілка просила взяти і її на «водопій».

На підході до озера в тайгову дрімоту раптом увірвалися часті постріли й дзвінке, трубне: «ганг-го, ганг-го, ганг-го». Від несподіванки юнаки завмерли, потім тривожно-розгублено перезирнулися.

– Браконьєри-и?! – здивовано, злякано й водночас із радістю прохрипів Льонько. – А якщо ті самі?!

– Ті, що в діда?! – чи то уточняв, чи то запитував Герка.

– Навряд чи – сліди зовсім інш… – осікся Макар на півслові, а потім уточнив. – Ясна річ, інші – літо ж! Взуття не зимове. Ну й Балда Йолопович.

– Швидше… Швидше… – підганяв Герка. – Може, й справді ті самі?!

– Один дідько, які. Брати треба, коли бешкетують! Тільки не кваплячись. Із розумом. – Сумнів у голосі змінився гнівом. Розпоряджався Макар чітко, коротко, розважливо. – Розходимося. Ти, Льоню, з Герою заходите ліворуч. Ми з Андрюхою побіжимо цією далекою стежкою. Оточимо з усіх боків. Натрапите на чужинців – одразу не показуйтеся. Зачаїться. На браконьєрів виходимо після крику дятла. Хто добереться до місця збору, прокричить кедрівкою. Я покажуся першим, а ви, про всяк випадок, націлите луки й скомандуєте: «Руки вгору!»

– Скомандуємо, Макаре. Якнайкраще скомандуємо, – пообіцяв Льонько. – Браконьєр – він і є браконьєр. Не втечуть, вилупки…

Деякий час брати бігли поруч, але потім, за командою Макара, розійшлися двома стежинками, що звивалися від головної.

– Незабаром озеро. Обстежу невеличку затоку. Там гніздиться пара лебедів. А ти, Андрюхо, шквар навпростець. Я наздожену.

Женька й Буран трималися поруч із Макаром. Він настільки до цього звик, що, здавалося, й не помічав дівчинки. Ледь видима стежинка звивалася серед заростей. Іноді вона обривалася біля затоки, тоді доводилося бігти мілководдям, спотикаючись об напівзатоплені корчі, потім знову вибиралися на звірину стежку й квапилися вперед. Знову гримнув залп.

– Перезарядили рушниці, ір-ро-ди-и, – відказав на ходу хлопець. – Здається, троє…

Лемент сполоханих птахів та постріли додали сил. Макар із Женькою прискорили ходу. Важке дихання людей і чвакання мокрих чобіт зливалися в незвично-тривожний звук. Несподівано зелень тайги зникла – відкрилося озеро: попереду голубів простір неба й блищала гладінь води.

На цьому захищеному від вітру березі у високих болотних чоботях бродили чужинці, а по траві й воді били крилами величезні білосніжні лебеді. Постріли гриміли один за одним, стрілянину перекривав нестерпно-жалібний лемент винищуваних птахів… Майже над головою, розсікаючи повітря глибокими помахами крил, пронісся лебідь.