Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Наступного дня після лазні друзі вирушили в обхід кордону. Йшли тим на вигляд розмірено-неспішним дідовим кроком, який мало хто витримує й до опівдня, хоча спочатку здається, що ніхто не квапиться і швидкість – зовсім не швидкість, а прогулянка. За звичкою Макар ревниво придивлявся до Льонька, оцінював його дружбу з Геркою. З усього видно, їх єднала не лише спортивна боротьба. На перший погляд хлопці нагадували братів. Обидва вищі середнього зросту, але налиті не природною міццю, а набутою в спортзалі після посилених тренувань. Голови ледве не зливаються з шиєю, руки бугряться силою, а груди здаються щедрими напливами на дереві.

– Г-гар-р-рно йдемо для дихалки, – час від часу повторював Герка, змахуючи з чола піт.

– Це точно, – підтвердив Льонько й віддано подивився на товариша.

Поглядаючи на друзів, Макар не забував про Андрія. Той ішов мовчки, не відчуваючи втоми. «Треба ж!» – із кожним днем усе більше дивувався Макар, хоча спершу вважав брата не просто слабким, а справжнім хирляком; та й звідки силі взятися, коли їсти, здавалося, по-справжньому не вміє. Лише після почутої розмови Макар інакше сприймав брата й намагався, як і мати та бабуся, підкласти зайвий шматок і ласий, і більший.

Сонце підіймалося над тайгою. Хлопці не уповільнювали крок. Макар полюбляв далекі переходи. У дорозі ніщо не відволікало. Голова під час ходьби свіжа, пам’ятуща. Згадував розмови з бабусею, з матір’ю, повторював шкільні уроки, але найчастіше повертався до розповідей діда, по-новому їх переосмислюючи, а іноді й вступаючи в заочну суперечку.

Останнім часом тайговика Джовбу все більше непокоїло Далеке озеро й «бобристі» гості, що унадилися на кордон до Михайловича. Звідки провідали міські «бобри» про красу цих країв, старий не знав, але Макар подумав: Льоньчини й Герчини батьки могли поділитися баченим, коли самі приїжджали сюди відпочивати.

– Ти частіше, внуку, зазирай на озеро, – часом із прихованим болем нагадував Федір Корнійович. – Якщо і справді удумали там комбінат ставити – занапастять край бузувіри тупоголові, а якщо нікчемна балаканина – треба зберігати красу людям.

– Мало що язиком плескають, – щоб не засмучувати пораненого, заспокоїв онук, хоча після поїздки до друга довідався, що питання, як висловився Микита Омелянович, теоретично вирішене: залишилося доопрацювати деякі деталі, «устаканити» формальності в Москві, чим сам і займається.

– Трапляється, що дим буває без вогню, але з комбінатом, чує моє серце, і вогню вистачить, і дими попливуть. Проґавлять час, кинуться – замість краси й користі людям – згарище. Це ж треба удумати: папір варити серед такої краси!

Доки старий мовчав, Макар подумки оглянув кордон і тільки зараз по-справжньому зрозумів, яку первозданно-заповідну красу оберігали буреломи, непрохідні хащі та болота від близького при нинішній техніці міста. Зробили свою добру справу й пороги. Колись у цих краях річка була вільною та чистою до витоків, але в громадянську, рятуючись від колчаківських загонів, рвонули скелю над руслом і запорожили річку. Відтоді, якщо не вважати нерестову рибу, мало хто знав шлях у верхів’я й міг провести човен крізь вири та кам’яне громаддя.

– Карячуться-карячуться, а чого папір псувати, чого вирішувати, адже й жуку зрозуміло, що коли по-господарськи дивитися, то отут заповідній зоні місце, – не міг заспокоїтися тайговик. – Ну, на крайній випадок, людей возити, щоб душею відходили та менше злобилися; ну й, зрозуміло, не гріх курорти поставити. Сам знаєш, деякі наші болота в найлютішу лють не промерзають. Подивишся: снігом усе вкрито, затверділо, а ступив ногою й рухнув – лісовик не допоможе. Вода й грязюка тут цілющі. Будь-яку хворість зцілюють.

– Ось і твої рани загоїлися. – Макар чув, як дід відмовився їхати в лікарню. Подякував лікареві, що «залізо з тіла виколупав і не дав гигнутися, а на ноги тепер мене тайга поставить. Відвик я від каменю – задихнуся в місті». – Незабаром на полювання підемо, як говорила бабуня, а ти мені ніж передав.

– А ти не супереч дідові. Бабуня-бабуня, – старий ревниво подивився на онука. – Ми ще в громадянську тут рани та болячки гоїли. А тепер сляпі: те, що під самою бровою – ні-ні. На Кавкази або в закордон «бобри» швендяють. І згадаєш моє слово: через десяток-другий років народ сюди повалить. Ще вихвалятимуться один перед одним…

Протягом останнього року охоронець заповідного куточка ділився мріями: як із більшою користю використовувати унікальний кордон, де прокласти туристську стежку, а де санаторій поставити. По озеру, безперечно, пустити лише веслові човни та під вітрилом, щоб тишу не порушити, звіра, птаха, рибу не турбувати, та й, зрозуміло, не споганювати неймовірної чистоти воду. Тридцять три джерела наповнювали кам’янисту чашу, виточили в берегах бухточки, утворили плеса й затони. Надлишок води озеро віддавало лише одній річечці, що несла свої води в громаду річки, а відтіля вона вже потрапляла в холодне море…