Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– А це що? – Коротун вихопив із рук Сивого конверт. – Фотки?! Підозріло. Травіальний шахер-махер. Нюхом чую – ксиви шпієнскі. Документи?

– Це ж фотографія рідних! – Сивий простяг руку до конверта.

– Ану, тпрусь! – Верблюд кинувся до столу, дістаючи на ходу фотографії. – Ми ні словам, ні сльозам не віримо. Така служба. А за вами, враженятами, пильнуй та й пильнуй.

Сивий ледь пробивався крізь зграю Верблюда. Його підручні навмисне скупчилися, перегородили прохід.

– Віддайте фотографію. Благаю вас!

– А фрафа в натурі сімпо-по! І півкулі всі в порядку, – бігаючи навколо столу, вигукував Верблюд, потім, заскочивши на стіл, підняв світлину в руці. – Дивіться, корєша! Таку пацаночку – та й на чотири кістки і через лімпо-пе пропустити по колу. Опісля такої – півроку в закуток не підеш…

Верблюд витягнув перед собою руки, ніби обхопив щось долонями, і потягнув на себе кілька разів, підвиваючи по-вовчому.

– Як вам не соромно?! Віддайте фотографію, – стомившись бігати навколо столу, важко видихував Сивий. На блідому обличчі з гострими вилицями виділялися великі потьмянілі очі завжди з безутішно зачаєним болем і тугою.

– А ти відбери. – Верблюд тішився безкарністю. З малоліття ненавидів усіх вищих і сильніших за себе. На волі при нагоді намагався покомизитися, а в таборі, хоча лише кілька чоловік було слабкіших та нижчих за нього, Верблюд завжди відчував силу, владу і тому майже не тужив за волею. – Забери… Побігай… Сам знаєш, на волі фрафу хлібом не годуй – тільки побігай за нею. Вільна – вона гонориста. Це зечка з голоду будь-кому підставить. А вільна…

Пальці Верблюда ялозили світлину. Сивому здавалося, що похітливі доторки паплюжать дружину.

– Та навіщо вона вам? – Розуміючи своє безсилля перед зграєю, Сивий присів на нари, похнюпився.

Верблюд сплюнув. На стіні барака, вище голови Сивого, з’явилася мокра пляма. Коротун посміхнувся:

– Гордий. Бігати не хочеш! Тоді доплюнь о-он до тієї стінухи. – Палець показував через плече на протилежну стіну.

– Ми ж не в цирку!

– Цирку цураєшся?! А громадянин начальник поважає. Дуже цирку поважає… – Верблюд прикинув на око відстань до стіни. – Гаразд. Ти – гордий, я – добрий. Доплюнеш до столу, віддам фотку.

Усі знали: ніхто зробити цього не зможе. Ще в школі Верблюд заздрив силі Маестро, заздрив будь-кому, хто міг зробити щось краще за нього, але свою заздрість виражав лише зневажливим плювком. До компанії Профа прибився, щоб у розмові з хлопцями додати блатне слівце або недбало похизуватися, як із ним «базарили» менти. Проф помітив його хворобливе самолюбство, наблизив до себе. Пригрів… Із кожним роком плювки Верблюда ставали більш далекими, точнішими. У світі Профа коротуна почали побоюватися, а той пишався високою дружбою, своїм прізвиськом та своїм «мистецтвом».

– По совісті скажу – сачок ти, корєш: цирку цураєшся. Бігати – гордий. Тоді відійми… Або попроси. Може, хто допоможе?

Верблюд окинув ув’язнених нахабним поглядом. Дещо довше затримався на Макарові. Згадав розмову з Профом. Так і не зводили новенького в жіночу зону. Розумів: йому самому такий лоб більш потрібний, ніж Профові.

Останнім часом знахабнів народ. Особливо підводять голову враженята, та й бандери з поліцаями все частіше огризаються. Воно завжди так, коли Пахан вийде на волю. Після амністії й поменшало своїх людей. Бригада Тигри зовсім від рук відбилася. А рівня Тигрі – Макар. Із таким бугаєм швидко Паханом визнають.

Після амністії Профа Верблюд не раз по-доброму підходив до хлопця, намагаючись затягнути у свою кодлу, пригріти, щоб потім приручити, але Макар відмахувався, як від надокучливого ґедзя, і дивився мимо, наче крізь скло. Що ж, не хоче базарити за пляшкою і «закусю», доведеться трішки пером [12] Перо (жаргон) – фінка, ніж (ред). полоскотати, а через кров чоловік стає зговірливішим. Кров – вона швидше баби й монети упокорює. Все одно інша доріжка не світить: від враженят шарахається, а самітники в таборі не живуть. Спробує перо – стане покірливішим, сам «приканає», зрозуміє, де тепліше і солодше… Саме зараз нагода перевірити лоба в ділі. Заступиться, слово кине – буде за що присіктися. Випробують у бійці, а заразом і провчать.

– На весь барак не знайдеться помічника?! Сусіду, она, попрось. Скажи, поміч відпрацюю, відслужу. А ні – тоді валяй! Потіш товариство.

«Товариство» – все на одне обличчя, мовчки дивилося з нар: одні з цікавістю, інші тупо, відчужено, деякі співчутливо, хоча, зустрічаючись із поглядом Верблюда або Сивого, відразу ж опускали очі. Усіх ув’язнених об’єднували байдужість і якась приречена покірність долі.