Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

7. Не застосовувати амністію до осіб, засуджених на термін понад 5 років за контрреволюційні злочини, велике розкрадання соціалістичної власності, бандитизм і навмисне вбивство.

Голова Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов

Секретар Президії Верховної Ради СРСР М. Пегов

Москва, Кремль, 27 березня 1953 року.

Мовби не вірячи своїм очам, Макар знову й знову перечитував 7-й пункт Указу; щоразу губи його рухалися все повільніше, окремі рядки УКАЗУ збільшувалися, жиріли на очах; букви, здавалося, зійшли з паперу, зажили самостійним життям, перетворюючись на чавунно-залізне хитросплетіння з ґрат і колючого дроту, який оперезав його з усіх боків:

«…ЗА КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ, ВЕЛИКЕ РОЗКРАДАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ВЛАСНОСТІ, БАНДИТИЗМ І НАВМИСНЕ ВБИВСТВО».

– Амб-ба-а, – ледь чутно видихнув Макар.

Газета вислизнула з його рук. Сивий встиг підхопити свою безцінну цінність. Не дихаючи, Сивий згорнув і сховав газету в кишеню. Він деякий час дивився вслід широкій спині, потім і сам обережно вислизнув із барака, відчувши щось недобре у ході новачка. Недобре і знайоме, як тоді, коли вперше сам прочитав Указ про амністію. Чотири роки в потойбічному світі – це досвід великий. Величезний досвід. Йому й самому захотілося після слів «…за контрреволюційні злочини» кинутися на дріт…

– …захотілося кинутися на дріт, – здивовано прошепотів Сивий і відразу збагнув, що сусід по нарах у несамовитому стані може вчинити будь-який необачний крок. Кілька метрів відділяли новачка від колючого дроту, коли Сивий зірвався з місця і помчав навздогін, відчуваючи провину в тому, що може трапитися.

– Сті-і-ій-те! Стояти! – Кричав, біжучи, Сивий, не розуміючи – сам кричить чи його крик зливається з командою охоронця з вишки.

Із першим рокотом спареного кулемета Сивий схопив в’язня за бушлат і рвонув на себе. Пальці прикипіли до поли – не зміг відпустити хлопця та відскочити назад, коли перед ногами закипіла й ожила від металу земля. Чи то від пострілів, чи то від крику Макар зупинився і після повторного ривка впав на землю.

Кулемет замовк. Хлопець слухняно підвівся, пішов слідом за Сивим, не чуючи ні скажено-розлюченого рику сторожових собак, ні матірщини, змішаної з різкими словами команди. Її віддавали люди у формі, які бігли від вахти…

– Так не можна! У вас ще все попереду, – звично зашепотів у вухо Сивий, ніби їх міг хтось підслухати. – Подейкують, що після п’ятого березня багато чого зміниться… Не може не змінитися. Спорожніють табори… Переконаний!

У дитячій колонії багато й часто говорили про табір. Юнак наслухався всілякого, але в перші дні в дорослій зоні його турбували не табірні порядки, бентежило не те, як доведеться пристосовуватися до нових умов, а ставлення зеків до смерті вождя. Як і в колонії, багато все ще вешталося табором пригнічених кримінальників і тих, хто відбував термін за п’ятдесят восьмою статтею. Тих, хто страждає після смерті вождя, Макар розумів; дивували ті, чиї обличчя світилися радістю; посміхаючись, вони задоволено терли руки й цідили важкі, немов відлиті з чавуну, слова: «Нарешті дочекалися! Тепер, дивись, після амністії доля й до нас іншим боком поверне…»

Веселі і впевнені викликали у в’язня лють. Остаточно переконався: недарма кримінальники та адміністрація називали покараних за п’ятдесят восьмою «враженятами». Ні-і, не враженята – вороги. Запеклі вороги, якщо зазіхають на найрідніше і найсвятіше в житті людини… Не розумів юнак кримінальників, але політичних не міг зрозуміти і поготів, шарахався від них, наче від прокажених, стискуючи важкі кулаки-пудовики.

Лист про смерть бабусі знайшов Макара не в колонії, а в таборі. Мати писала, що бабуня померла п’ятого березня: «Почула повідомлення по радіо, тихенько зойкнула, осіла й відійшла без страждань». Джовба мимоволі зім’яв у кулаці листа й вислизнув із барака. Скільки він себе пам’ятав, бабуня жила тихо й непомітно; і померла старенька тихо, хоча і в такий сумно-знаменний день. Розповідали, тут, у таборі, після повідомлення по радіо, так само зойкнувши, помер Кволий – той, хто відбував покарання за п’ятдесят восьмою. Жоден не зрозумів: від горя відійшов у інший світ Кволий чи від радості – по-різному гомоніли.

У таборі все частіше шелестіли про амністію, а в останній тиждень, уже не ховаючись, говорили в бараках і в робочій зоні. Макар звикав до роботи. У новій бригаді блатарів виявилася жменька, проте він і від тих тримався осторонь. А вони до новачка придивлялися. У першу неділю на літньому кіномайданчику до Макара підійшов «Професор» – старш о й у рок з «асистентами» Маестро і Верблюдом. Ця трійця всюди й завжди була разом. Табір тримала в руках.