Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Капелюх якого розміру?

– Вибачте, скільки букв? – Від несподіванки зажурений зек труснув головою і розгублено подивився на табірного бога. – Замріявся. Відволікся.

– Запитую: розмір вашого капелюха? – Підполковник звично хитнувся з п’яток на носки, ковзнув поглядом по щой-но прибулому, підморгнув старожилам зони.

– Розмір капелюха… Розмір. Вибачте, не збагну, – крізь регіт натовпу лунало розгублене бурмотання, від чого зеки сміялися ще гучніше й веселіше. – Я зараз… Зараз… Так, згадав п’ятдесят восьмий…

– А пункти? За якими пунктами? – запитання пролунало слідом, коли новачок ще не встиг отямитися. У голосі підполковника – ні доброзичливості, ні тепла. Лід.

– Пункти? Які пункти? – У постаті, голосі новачка – розгубленість, нерозуміння. Чим заслужив гнів? – Ви маєте на увазі глибину капелюха? Або…

– І глибину, й або. Ти за якою статтею парися?

– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.

– Що ж ти мені, вороже душеня, теревені правиш?! Не знаєш, за які гріхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктів кревних, падло, не знаєш?

Підполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солоні слівця, веселилися від того, від чого також страждали й самі, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував підполковник новачка, то сильніше потішалися старожили, радіючи: недарма зібралися біля вахти, очікуючи етапу. Улеслива посмішка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим відливом зупинявся на комусь із них.

– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаєш? На вигляд – нашого Бога дитя?

– Які веселощі? – не відводячи погляду, відгукнувся Макар. – Душа болить.

– У всіх болить. У цих місцях у кожного заболить: по цей бік колючки і навіть по той. – Підполковник ще пильніше вдивлявся у хлопця, котрий височів над натовпом на голову і вперто не відводив погляду. – Знаю, болить тому, що ні в чому не винен! Помилочка судова! Так?!

– Як можна веселитися, коли в державі горе? Коли душа, серце кров’ю спливає?! – гуднув Макар, і вуста його затремтіли.

– Н-д-да?! – Підполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.

Запанувала тиша. Погляди надто цікавих бігали від хлопця-каланчі до господаря зони.

– За якою ж ти справою сів, соколику, якщо душа така чиста й віддана?

Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумні слова повернули п’яте березня [6] П’ятого березня 1953 року помер Йосип Сталін (ред.). .

– Гаразд. Потім з’ясуємо і цей кроксворд. – Підполковник зробив крок убік, щоб краще розгледіти новачка. – Поки що розіходьтеся та облаштовуйтеся. І в бібліотеку навідуйтеся. Кроксворди всім рішати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозуміли, ворожі душі! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурників живемо. Щоб добре ішачити, потрібно мізки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаєте слова Вождя: хто не працює, той… Що-о?

Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.

– Ну, ну-ну. Сміливіше…

– Той не їсть, – долинув голос зі строю.

– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозуміємося, – ще ширше посміхнувся підполковник. – Життя циркового артиста поту вимагає. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашій трупі, хоч трупом лягай, але все, як належить на арені. Аматорів не тримаємо. У нас – професіонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».

Етап, наче за командою, розвернувся і простежив за поглядом-кивком підполковника. Поряд із вахтою, праворуч від воріт, височів незрозумілий «стос дров». Придивилися – мерці.

– Оце щоденна природна втрата, – начальник табору переможним поглядом оббіг стрій, урочисто відкашлявся. – У нас цілковита свобода: хочеш із наваром пайку – давай норму. Принось користь державі. Ніякої примусовості. Не благаємо. Усе на свідомості. Немає бажання ішачити, працювати для блага вітчизни – у штабелях відпочивай. Силоміць на цьому світі нікого не затримуємо. Взимку – більше, влітку – менше. Мінімальна щоденна природна втрата – сім рил. Ось відповідь – вирішення архіскладного кроксворду. Щоб вистачило для наочної агітації – менше не буває. Розумієте, менше ніяк нізя… Вистава закінчена. Вибачте, ми працюємо без антрактів. Кому близько – пішки, кому далеченько – на трамваї, автобусах, на метро або таксі. Коротше, хто як звик – по домівках. Дякую за увагу.