Леся Бернакевич - Скелет у шафі

– Ця хатинка така із синіми вікнами, третя чи четверта за рахунком, стоїть праворуч автобусної зупинки… – пояснила Світлана.

Господиня заплющила очі. Наділена доброю зоровою пам’яттю, вона, видко, уявила вулицю рідного села.

– Так, у першій хаті мешкає Заозерний, у якого десятеро дітей, у другій – Мітичі, у третій – фірман Цикало, допився до чортиків. Коли він недавно сина женив, то родичі вибралися до нього на забаву. Але замість весільного маршу їх зустрів Цикало з сокирою й погнався за ними. Потім вияснилося: він на п’яну голову подумав, що то ідуть непрошені гості… Знаєш, хто живе в четвертій хаті? Капосна Рогачка!

Її вигук впав на Світлану, як яструб на курку. Від людей у селі вона вже знала, що в Рогачки немає чоловіка. Тоді чия ж сорочка могла на її дворі висіти?

– А її діти – дорослі? – ослабленим голосом запитала в Цидулки Крохмальська, вирощуючи пагінець слабкої надії, що в Рогачки може є бодай повнолітній син, який теж міг би уже носити сорочку для зрілого чоловіка.

– Ні, в Рогачки – одні дрібні діти і всі – від різних батьків, – внесла ясність листоноша.

Вона почала перемивати кістки своїй ненависниці. Але Світлана, мало не задихнувшись в потоці неприємної інформації, швидко попрощалася.

Незабаром Чучундер почав надовго зникати. А якщо обіцяв прийти на побачення, то слова не дотримував. І Крохмальська могла даремно просидіти біля вікна всю ніч. «Невже я йому так швидко обридла?» – журилася Світлана. Адже не потрібно бути Вангою, аби відчути: температура пристрасті Чучундера помітно знизилась. Її щастя було коротким, мов грудневий день.

Якось біля порога крамниці Світлана підвернула ногу і мусила трішки почекати, доки вщухне біль. З магазину було чути жіночу розмову.

– Оця Рогачка ніяк не вгамується. І досі міняє чоловіків, як целофанові мішки… – почувся голос однієї жінки.

– Славка? – озвалася продавщиця.

Вчувши це прізвище, Крохмальська схопилася за серце.

– … до неї мужчини завжди ходили, мов по зарплату. А тепер вона, розмінявши не одну низку коханців, підібралася до самого Чучундера! – пліткувала тим часом обертівська цьотка. – Захопила його на кладовищі, якраз в день роковин смерті своєї мами і досі не відпускає!

– Ще тільки від Чучундера цій Рогачці бракує мати дітей по інтернатах… – мовила продавщиця чи то з осудом, чи із заздрістю.

– Чи ви Чучундера не знаєте? Позалишав дрібноту свого зразка мало не у кожній хаті! – почали згадувати старожилки, мрійливо закочуючи очі. – А тепер … ставить на ноги господарство Рогачки!

Якби учасниці цього всенародного обговорення вдарили Крохмальську пляшкою по потилиці, то, мабуть, вона не відчула б такого болю, як від їхніх язиків. Вона увійшла до крамниці, сподіваючись, що жінки змінять тему розмови, через яку навіть забула про біль у нозі.

В магазині була ціла в’язанка кумась, і їхні очі від цікавості миготіли так потужно, що проти них померкли навіть їхні золоті зуби. Баба, яка щойно згадувала про Чучундера, без всякого сумніву, спала на високих подушках, про що засвідчувало пом’яте підборіддя. Вона попивала лимонад просто з пляшки, на якій була етикетка з портретом Буратіно. Прихід Світлани не перешкодив бабі надалі смакувати гріхи молодості Чучундера. Бо ніхто в селі про роман Крохмальської й Чучундера не знав. Її хата стояла на відшибі, і туди рідко хто заглядав. За тиждень, бувало, і живої душі не зустріти. Та й Чучундер приходив до Світлани опівночі. Крім того, вони не афішували своїх взаємин перед односельцями, воліючи зустрічі в Світланиній хаті замість на танцях чи в кіно у сільському клубі. Бо Чучундеру, звиклому у минулому до перемог на любовному фронті, зовсім не кортіло похвалитися коханкою. А старша дівчина Світлана гляділа на нього як на свого останнього мужчину, тож боялася, щоби її щастя не зурочили чиїсь заздрісні очі.

Тільки Світлана встигла привітатися з покупчинями та крамаркою, як до магазину увійшла жінка – дебела і у таких важких мештах, що якби їх взула Крохмальська, то не змогла б ноги підняти. Тил її фігури нагадував балію. Але його господиня, замість того, щоб відволікти від цієї ділянки увагу і перевести її на якусь іншу область своєї фігури, навпаки, ще носила рясну спідницю, призбирану в тому місці, де в нормальної жінки має бути талія. А що стосувалося тієї частини тіла, з якої води не п’ють, то вона була уся в ямках і горбках, як апельсинова шкірка. Світлана відразу згадала, де вже раніше їй доводилось зустрічати таку покупчиню. Це ж була ця сама баба, що понароджувала дітей різних взірців, які були на утриманні держави (виховувалися в інтернаті). Вона мешкала біля поштарки, і Світлана якось стала свідком їхніх перемовин.