Леся Бернакевич - Скелет у шафі

«Сьогодні, кажуть, людина не знає пристрасті, і її можна побачити хіба що в кіно, – писала Світлана у черговому рапорті Трусевичу. – Тож чого лише не вигадують спритні особи, аби спровокувати статевий потяг, пробудити фантазію, підстьобнути гормони. Наприклад, в американців, кажуть, на службі – цілі секс-шопи з інтимними парфумами, пігулками і маслами, стимуляторами із рогів носорога, мізків мавпи і язичків горобця, які покликані приносити покупцеві гіпер-насолоду. До послуг бідніших верств населення – петрушка, селера й порнокасети. Навіть у газетах поряд з постановами уряду – поради якого-небудь дохтора: що людині їсти і пити, аби вона наелектризувалася, розморозилася і на неї напало кохання. Та все марно. Неможливо завести серце чоловіка, який затиснутий між стінами, обціловує автомашину більше, ніж дружину, яку кохає лише у великі свята, не відриваючись від телевізора, обнімає усе, крім дівчат, заколисує дитину під магнітофон, тримає власні переживання у вузькій краватці, наловчується бачити світ, який не перевищує розмірів кватирки, і навіть не знає, як пахнуть полин, чебрець та… волога перина; сидить тихіше молі, нижче плінтуса і навіть пчихає конспіративно. За що ж кохати такого? За те, що винесе сміття?

Якби обертівцям навіть були відомі закордонні карколомні панацеї, які викликають бажання, то хто знає, чи скористалися б вони ними. Адже там, де неба менше, ніж зірок, людина відчуває життя по-іншому. Там, де починаються володіння Леля [8] Лель – бог пристрасті у язичників, зображався юнаком із сопілкою. , ніхто не тримає почуттів на повідку, зриває запобіжники сорому й розсудливості. Бувайте здорові!

Природа була такою соковито зеленою, аж одного вечора Світлана засумнівалася: невже на дворі серпень? Однак журавлині ключі, то пролітали на тлі місяця, нагадували, що минає третій місяць літа. Вони летіли, не збочуючи ні праворуч, ні ліворуч, а конкретно – на південь, якби для них цей шлях хтось намалював.

Проминаючи один із дворів, Світлана відчула, що загледіла в ньому щось знайоме. Ця садиба зовсім не відрізнялася від дворищ обертівських господарів: дах під сірою черепицею, у кожній стіні – по вікні, на передньому плані – ґанок із великою кількістю засклених комірок, поросле травою подвір’я й звичайні для цієї місцевості фруктові дерева. Проте там було щось таке, що привернуло Світланчину увагу. Поміж двох стовбурів слив-венгерок був натягнутий шнур, а з нього звисала випрана одіж – хустки, комбінезони, светри і… сорочка. Голуба, із синіми розводами. Така, як у… Чучундера, яку він так полюбляє зав’язувати на своєму смуглошкірому і без найменших ознак ожиріння животі і через що Світлана не змогла більше опиратися йому як мужчині. То що поробляє його сорочка ось у цьому дворі? Чому вона сушиться на чужому шнурку? Однак Світлана відразу ж розважила себе думкою, що цей атрибут чоловічого одягу пошитий не за індивідуальним замовленням. Такий, напевно, носить половина мужчин Львівської області, а не лише Обертівки. Просто Чучундер зодягав її таким чином, що в Світлани склалося враження – така кошуля є в єдиному екземплярі. Може, й інші сільські ґазди носили такі ж сорочки, але Крохмальська, не звертаючи уваги на них, й на їхньому одязі для верхньої частини тіла не надто зосереджувалася.

«У мене, мабуть, з нервами негаразд, – вирішила Світлана. – Засліплена, через любов свою не помічаю, в чому ходить решта люду. Хіба інші чоловіки, в тому ж числі і господар оцієї домівки, не можуть носити такого ж одягу, як Чучундер?» Однак її душа потребувала надійнішого арґументу.

Щоби не викликати в Цидулки підозри, Світлана вклала в конверт один зі своїх чорновиків. Тоді написала на ньому свою домашню адресу та й понесла його до листоноші…

Обережно, наче таємний пакет через лінію фронту, переносила Цидулка в подолі яйця. Загледівши Світлану, радісно зацокотіла:

– О, до нас гості! Як, дитинко, твої дослідження? Що чути про цього Данила Галицького?

– Та дещо намацала неподалік однієї домівки…

– Та що ти кажеш! І чия це домівка? – поцікавилася Цидулка.

– Ой, я останнім часом потерпаю через погану пам’ять, – поскаржилася Світлана. – Ніяк не можу згадати, хто мешкає в цій хатині…

– А як ця домівка виглядає? – почала уточнювати заінтригована Цидулка. – Стільки літ листи й газети розношу, що до кожного уже могла зайти із заплющеними очима…