Леся Бернакевич - Скелет у шафі

– Дозвольте у вас перебути негоду, – перебив Світланині роздуми цей сікач. – Вона застала мене якраз саме біля лісу, і я побачив, що до села уже не добігти…

В його голосі не було страху, а лише досада за незручність, яку спричинила злива. Світлана мимоволі змінила тон. Чоловік, який поводився так спокійно серед цього потопу і не втрачав самовладання, заслуговував на повагу. Принаймні, Крохмальській нелегко було б спровадити цього супермена бодай зі страху залишитися наодинці зі знавіснілим явищем природи. Тож хутко запросила його до сіней під приводом того, що поки він розводить теревені, – патьоки дощу, відскакуючи від його рамен, також залітають до хатини. Хай не думає, що господиня потребує його товариства.

– Повірте, я не став би вас турбувати, якби не така халепа, – виправдовувався сміливець, якого цивілізація ще не встигла зігнати зі світу.

– Та вже, коли зайшли, то не вижену, – відповіла Крохмальська навмисне байдужим тоном, аби гість не здогадався, що вона, злякавшись грози, зраділа його приходу.

Хоча ґанок потопав у сутінках, та Світлана відчула на собі проникливий погляд сусіди настільки, що відвела очі в бік, мов би для того, аби переконатися, що зачинила щільно двері. При цьому намагалася вдавати, що не помічає його відвертого й промовистого зору і що їй до нього енмає ніякого діла.

– Гай-гай, як ви можете в такій темряві? – здивувався Чучундер, пройшовши до кухні.

– Так же ж світло вимкнули, – нагадала йому Крохмальська, намагаючись непомітно потертися рукою об колюче покривало на ліжку: правиця, загоюючись після укусу шершня, дуже вже свербіла!

– Наші люди в такому випадку запалюють свічку, падають навколішки і моляться, і тоді гроза вщухає, – сказав Чучундер.

– Все це забобони… – удавано пхекнула Крохмальська. – Ось мені ніскілечки не страшно…

– Мені здається, що ви… – сей опришок зробив паузу, – говорите неправду.

– Чому? – запитала Світлана, здивована тим, що він бачить її наскрізь.

– У вас, у місті, перед тим, як впустити когось до хати, запитують: «Хто там?» – сказав Чучундер. – А ви просто відчинили, забувши це чарівне слово. Чому? Бо вам було лячно, і ви зраділи, що хтось заблукав до вас в цю хвилину… І все ж запаліть свічку: небо ще не хутко заспокоїться, а в темряві сидіти незручно.

Заклавши великі пальці рук за ремінь, він так зиркнув на Світлану, що проти його погляду померкли блискавиці, і господиня перестала їх помічати. А ще їй раптом здалося, що не вона відкриває загадкових мешканців Обертівки, а один із них – її. У неї було таке враження, що цей сусід за нею стежить, а вона виступає в ролі піддослідного кролика. Потрібно було його відшити, але не мала сил протистояти цьому небезпечно автохтону. «Що ж ти за вчена, що не вмієш підкоряти природу!?» – вдався до останнього арґументу невидимий опонент Світлани. «А навіщо її підкоряти?» – раптом подумала вона. Проте щоб відігнати ці думки, заявила Чучундеру, що не встигла запастися свічками. Тоді прибулець повівся так, мов би прожив у цій хаті усе своє свідоме життя: понишпорив рукою серед понурих глечиків, видобув якогось недогарка, застромив його до кухля і черкнув сірником.

Кухнею застрибали тіні. Від цього жалюгідного світла й присутності тубільця Світлані здалося, що стіни розступилися і навіть гроза принишкла. Свічка, яку господиня раніше звикла бачити на святковому торті, в ролі прикраси у формі чобітка чи шишки на полиці трельяжу, необхідного атрибута ворожки для сеансу магії, тут, у селі виявилася набагато серйознішим предметом. Якби в цю хвилину Крохмальська володіла порцеляновою люстрою вісімнадцятого століття з витійливими бароковими формами, перевантаженими важкими кришталевими дармовисами в вигляді дубових листків, то, не замислюючись, проміняла б її на цю плебейську скіпку. Усвідомивши всю важливість цього шматка воску, Світлана впала у такий транс, що уже була готова опуститись на коліна перед цим чудотворцем. Але голос Чучундера висмикнув її із екстазу:

– Взагалі, здалося б зігрітися.

І на стільниці появилася пласка металічна фляга із зображенням мисливця й собаки на рахітичних лапках. А за корок їй правив кукурудзяний качан.

Досі Крохмальська майже не вживала алкоголю, лише в день восьмого березня і то тільки шампанське. Але зараз її шлунок не мав нічого проти горілки домашнього виробництва. З рук цього безстрашного чугайстра Світлана і бензину напилася б, не тільки сивухи. Побачивши, як Чучундер вправно наповнює келишки, вона мимоволі згадала Гоблика, який минулої зими з нагоди нового року так невміло відкорковував шампанське, що воно продірявило стелю і корок від пляшки приніс сусід з горішнього поверху.