Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Крім того, її вразив голос цього чингачгука – хоч і не поставлений, не дикторський, не оперний, взагалі, якийсь безбарвний, все ж приємно гладив її слух.

– Як побачив вас, то подумав, що ви вже неживі. От і відливав водою, аби опритомніли, – виправдовувався тим часом рятувальник. А в голові Крохмальської розвиднилося настільки, що вона впізнала сусіда. І тепер жалкувала, що схотіла набрати води із цієї студні. Її язик насилу виплутався з-поміж зубів:

– І даремно… ви сюди примчали, я би… трохи перепочила і вже якось собі зарадила б…

Їй не подобалося, що цей тип переслідує її, як Геракл – мідноногу керінейську лань.

– Ціную вашу відвагу, – похвалив її сусід, – бо бачу, що ви не з тих, хто любить поплакатися в камізельку, але треба себе шанувати. Бо одна дачниця теж отак «відпочила»…

– І що?

– Відтоді вона, як каже наш голова сільради, не один рік піднімає економіку районної аптеки. Так-то, – сказав цей тарзан і взяв Світлану за поперек, як поранену. Вона завжди виривалася із фамільярних щупалець колег по роботі, холодних і липких, мов церата. Бо була переконана: чим довше її тіло обвиватимуть їхні кінцівки, тим більше опоганять його. А коли її обхопила рука Чучундера, то Крохмальській здалося, що вона від цього стає красивою і щасливою. Навіть незчулася, як сусід провів її до хати. Відтак хутенько збігав до лісу і повернувся з повними відрами. За цей час Світлана вже встигла оговтатися настільки, що уважно придивилася до цього місцевого вернидуба, який так швидко порозумівся з неадекватною корбою (ти їй – волю, а вона тебе – з усього маху по лобі!). Був у сорочці без ґудзиків, кінці якої перев’язані вузлом на животі, у джинсах, заправлених у гумові чоботи чорного кольору. Він спритно переступив черег поріг і переніс відра легко, мов біблійний Самсон – браму. «Гнучкий, мов шланг», – зауважила Світлана, окинувши оком склад його тіла. Але тут же злякалася своїх міркувань. Цей могиканин подобався їй усе більше й більше, а кохання не входило в її наукові плани. Тож подумки пручалася: «Мені немає до нього жодного діла. Я ж освічена жінка і не стану купуватися на таку дешевинку! Бо що таке кохання? Біохімічний процес у нашій голові, який грамотна людина завжди приборкає». Товаришці вченій уже накапало тридцять літ, і вона поставила хрест як на коротких спідницях, так і на інших спробах молодитися, будучи переконаною: нічим не змусиш зацвісти каштани в грудні. Чому ж так серце рветься до гріха?

«Я надалі не зводжу очей з багатодітних обертівців, – ішлося в депеші Світлани. – Переважно така нагода мені випадає у магазині. Щоправда, колгоспники слова «магазин» не знають і називають торгову точку склепом, а старожили іменують крамницю «кооперативою». До цієї кооперативи ніколи не завозять ні ковбаси, ні свіжого м’яса, ні мороженої риби, ні шоколадного пломбіру, бо вони погано переносять сільські крамарні. Тортами також тут і не пахне. Тому місцеві мешканці цей огріх компенсують споживанням хліба. Його завозять сюди раз на тиждень, але ніхто не знає, о котрій годині він прибуде. То ж обертівці очікують його весь час, як віруючі – другого пришестя Христа! Постійними на прилавку є лише ті харчі, які можуть бути впевненими у завтрашньому дні: пачки сухого печива, витривалі карамелі й лизаки, стійкі козинаки, пляшки із терплячою «Олеською» та «Золочівською», надійні консерви в томаті й олії, а ще прості зошити, конверти, міцні одеколони «Червоний мак» та «Тройний», невибагливі цигарки «Аврора» й «Орбіта». Взагалі, члени общини володіють властивостями, збагнути які мені не під силу. Вони не хочуть зближуватися з містом і задоволені тим життям, яке в них є, але час від часу їздять за тридев’ять земель, щоб купити моток ниток, пачку лез чи мітлу! І взагалі, таких колгоспників, як в Обертівці, ви не зустрінете ні в літературі, ні в кіно, ні в живописі. Вони себе незручно почувають у місті, лише в лісі їм затишно.

Обертівці – напрочуд гострі на язик: коли зберуться докупи, то в їхніх балачках – одне глузування. Нещодавно в потоках розмови обертівці полоскали молодят Сидоручки, які привезли своїй матері пса, такого рідкісного і дорогого, що вона мусить його на ніч в буді замикати, аби не вкрали; а ще господарі підмостили під того пса стільки килимів, що той боїться зіскочити; іронізували селяни з Куртяників, у яких не один бичок загинув, доки вони свого відприска до інституту застромили; жваво обговорювали пригоду, що сталася із внуком старої Писюги: він, бавлячись у космонавта, настромив на голову баняк, якого згодом не міг зняти, так що його повезли до міста в лікарню; але особливу увагу викликала особа Гнилякевича (його хата стоїть перед в’їздом на хутір), який першого липня купив автомашину, другого дня застрахував її, а третього – зіткнувся на повній швидкості з рідним братом на безлюднім сільськім гостинцю, і тепер вимагає від державної страхової компанії гроші, інакше погрожує подати заяву в суд.